Ніхто не сперечається, що у переважній частині побутових конфліктів вогнепальна зброя була б зайвою. А звичайні побутові конфлікти – це стабільна більшість усіх зареєстрованих злочинів. Втім, як свідчить практика, люди не надто прагнуть хапатися за мисливську рушницю, хильнувши зайвих 100 грамів та посперечавшись про політику. Безумовний лідер «битовухи» – звичайний кухонний ніж, цей постійний фігурант пересічних драм та кримінальних хронік. Правда, дещо осторонь знаходиться мажорна молодь – діти здеградованої політичної системи, які полюбляють хапатися за травмат, що оформив «папінька», користуючись своїм службовим або фінансовим становищем (і як раз в цьому разі пересічному громадянину було б непогано мати під рукою власну зброю).

Але наше життя не обмежується лише ними. Нічна компанія гопників, які претендують на твій телефон; ґвалтівники, що чатують у парку; грабіжники, які накинули оком на вашу автівку…

Як вчить східна мудрість: «Навіть якщо меч тобі знадобиться раз у житті, все життя мусиш носити його».

Припускаю, в давній Японії сподіватися зустрітися зі смертельною загрозою лише «раз у житті» – це був невиправданий оптимізм. А у наших несамурайських реаліях наскільки високі шанси для нормальної людини потрапити в ситуацію, де її б врятувала лише зброя?

Як вчить мій досвід, у дуже багатьох мирних людей на тлі спогадів про невиразні бійки та скандали в пам’яті є хоч одна історія, коли пістолет під рукою був критично необхідним. Особисто у мене таке трапилося буквально минулої весни, коли Київ готувався до травневих свят і мітингів. У моїх друзів, політичних активістів, почалися великі проблеми – їх по черзі виловлювали біля будинків і люто, професійно били. Політика в Україні робиться бруднющими методами (то ні для кого не секрет, але мова зараз не про це). Просто ось є людина – нічого не порушила, ніякої загрози суспільству не складає, веде легальну діяльність – і на неї чатує реальна небезпека. Заяви до міліції написані (все згідно з законом), громадськість повідомлена, а напади продовжуються. І калічать хлопців по одному, дуже серйозно, до госпіталізації.

Що робити? Порада «Не лізти в політику» недоречна. Навіть якщо людина звикла не встрягати, не нариватись, не лізти туди, де без неї розберуться, їй це нічогісінько не гарантує.

…У дівчини був хлопець, хлопець виявився психом. Вона його покинула, він почав їй телефонувати, писати, погрожувати. Дівчина заявила до міліції, міліція відповіла як в анекдоті: «Уб’ють – тоді й приходьте». Місяцями дівчина живе в істериці, бо щодня боїться повертатися додому. В селі є самотній алкоголік, який регулярно в гарячці бігає по вулиці з сокирою. Жоден з сусідів не знає, що йому приверзеться наступного разу. Бізнесмен возить касу у бардачку авто, на нього чекають під будинком. Поштарі та кур’єри мотаються поганими районами – у кожного, якщо сказати по совісті, є шанс нарватися на той самий «єдиний раз».

Східне прислів’я про меч, який треба носити все життя, закінчується так: «…бо цей єдиний раз може бути останнім».

Один випадок здатен змінити людське життя, розділити його на «до» і «після». Причому «після» далеко не всім гарантоване, не кожному дається шанс потім подумати міцним заднім розумом. Сучасний російський письменник Олександр Ніконов нещодавно переповідав діалог із жінкою, доктором юридичних наук, працівницею МВС, з якою познайомився на з’їзді руху «Право на зброю». Вона колись була противницею вогнестрілу для цивільного населення, навіть писала на цю тему статті, та для неї поворотним моментом стало пограбування прямо у дворі, з ударом металевою трубою по голові. Ледве врятували. Вона казала письменникові, що багато думала потім над цією ситуацією і прийшла до єдиного висновку – погано, що у неї не було пістолета.

Отож, щоб не робити потім запізнілих висновків, питання з мечем варто вирішити заздалегідь. Тим більше, що вірогідність критичного, непобутового випадку насправді легко прикинути – 50 на 50. Тобто, один до одного.

 Дмитро РІЗНИЧЕНКО, Українська стрілецька асоціація