Півзахисники «мегажир’я»

  • Останнім часом я практично не користуюся журналістським посвідченням. По-перше, як показує досвід — від кийків Беркуту воно не захищає. По-друге, закон дозволяє збирати інформацію і без нього. Нарешті, найцікавіші розмови відбуваються якраз тоді, коли тебе не ідентифікують як представника преси. Так було і в останню неділю, у лісах Мегажир’я — як помилково назвав Межигір’я один із автомайданівців.

    За 300 метрів від резиденції Януковича – блок-пост. Дорогу перекривають вантажівки і автобуси у п’ять чи навіть шість рядів. Кількість людей у формах ВВ та «Беркуту» вражає. Хлопці в обладунках замерзли і втомлено переступають з ноги на ногу. «Почути кожного» президент явно не збирається. Біля кордонів починається мітинг Автомайдану, я ж з подругою рушаю вліво — бо, як відомо, справжні герої завжди ідуть в обхід. Знаю, що дворами можна вийти у поле, за ним — яр, подолавши який дістанешся паркану резиденції. Перекрити всі доступи на багатокілометровому периметрі практично неможливо.

    Перед самим яром щось на зразок сміттєзвалища. Бачу, як нам навперейми кидаються люди у формі. Капітан і троє рядових. «Доброго дня», – кажу їм і спокійно крокую далі. Розгублені міліціонери біжать навздогін. Виглядало, мабуть, наче я веду за собою повсталу міліцію по золотий унітаз. «Туди не можна!» – кричить мені капітан. «Чому це? — питаю я. — Хтось скасував тут гарантоване Конституцією право на свободу пересування?» «Не можна і все, далі вас все одно не пустять!».

    Нарешті вони обганяють мене і стають впоперек стежки. Пропоную капітану виконати статтю 5 закону про міліцію і представитися. Неохоче дістає посвідчення. «Ви розумієте, що зараз порушуєте закон? І це перевищення службових повноважень, кримінал?» – питаю у нього. Він червоніє. «Можливо, – каже. – Але я вас далі все одно не пущу. Бо мені ж гірше буде». Обходжу його ліворуч. Він знову пробує гнатися за нами, проте в цей час помічає ще одну групу людей і розгублено зупиняється. «Не мерзніть тут, приєднуйтесь до нас!» – каже одному з молодих вевешників подруга. «Через три місяці» – відповідає той. «Ще 3 місяці до дембелю», – пояснює.

    Як і попереджав капітан, уже перед самим яром ще один пост. Кілька беркутівців у повному обмундируванні і в масках. Стають на шляху. Представлятися не збираються, пояснень, чому не пускають далі, теж не дають. «Там яр, небезпечно, ми за вас переживаємо», – каже нарешті один із них. «Та ми дорослі люди, беремо відповідальність на себе», – відповідаю. До нас приєднується ще одна група охочих погуляти. Беркутівців теж більшає. Один погрожує. Темнішає. Усі замерзли.

    За кількадесят метрів бачимо багаття. Після безрезультатної словесної перепалки і довгого ходіння по краю яру, разом сунемо грітися туди. Виявляється, саме тут блок-пост міліції. «Це у вас акція на 13:00 призначена, – скаржиться сержант без маски. – А нам треба вас з 5 ранку чекати. Потім, ви вже поїхали, а ми ще години три будемо стояти до команди». Оскільки сержант виглядає найадекватнішим, починаю розмову з ним. Називаю статті Конституції і законів, але він попри те, що хвалився юридичною освітою, нічого про це не знає. «Я не знаю, що там в законі про міліцію сказано. Але да, представитись ми мусимо — це в статуті і в положеннях написано. Правда, нам начальство сказало, що скоро приймуть підзаконний акт і вже не обов’язково буде представлятися». Не може пояснити заборону пускати людей в яр нічим іншим, як наказом керівництва: «Нам сказали. Я за цю ділянку відповідаю, далі інші».  Бачу, що всі вони «плавають» у законодавстві, натомість добре знають статути і чітко зберігають субординацію. Майже всі (крім одного товстуватого агресивного беркутівця) налаштовані миролюбно.

    «Більшість із нас вас, протестуючих, сприймає за опонентів. – продовжує сержант. – Але такого, щоб хтось хотів бити вас нема. Ну, крім може, кількох звірів, є і такі», – на цих словах він дивиться на свого агресивного колегу. Ще трохи говоримо про політику — десь так, як говорять в автобусі; про побиття студентів 30 листопада, про те, чому сержант не йде з Беркуту — «скрізь одне і те саме, юнацькі мрії змінити систему на краще зсередини минули», нарешті прощаємося.

    Вони залишаються грітися біля вогню, а ми ідемо в сутінки. Мітинг під блок-постом уже завершився. Змерзлі міліціонери все ще стоять, захищаючи щитами резиденцію від уже порожньої вулиці.

     

    Олег КРИШТОПА

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!