Це один із найприємніших у моєму житті запахів. Пам’ятаю його ще з дитинства. Мені було сім років, і тато напередодні Різдва, увесь засніжений, дістав із-за пазухи новеньку книжечку «Пригоди Румцайса». І того ж вечора прочитав мені першу історію з життя шляхетного чеського розбійника. Я просив ще, але батько хитро відповів: «Хоч ти й не любиш книжок і обіцяв, що закопаєш «Буквар», але, щоб довідатися, що буде далі, мусиш прочитати сам».
Пригадую, як я гладив цю новеньку чудову книгу, як нюхав її і яким неймовірно приємним був цей запах паперу, поліграфічної фарби, ниток. Саме з неї розпочалось моє читання книг. Спершу були 54 Румцайсові пригоди, а далі я вже не міг зупинитися. Раз і назавжди зрозумів: це моє.
Найдивнішим, напевно, було те, що моя мама на той час працювала в шкільній бібліотеці і я, за логікою, мав би із самих пелюшок уміти читати і відповідно шанувати книги. Але так не сталося. Пішовши до першого класу, я не вмів читати, а рахував лише до трьох, на превеликий сором моїх батьків.
Життя любить рівновагу. І, певно, за цим неписаним законом уже класу з третього я з надзвичайною пристрастю розпочав збирати власну бібліотеку. Варто сказати, що в нас вдома вже була сформована татом чудова книгозбірня, як на ті часи. Принаймні доступ до творів А. Чайковського, Ю. Опільського, М. Старицького, Є. Гребінки і т. ін. я мав із наймолодших класів. Згадую насамперед про них, бо надзвичайно любив читати про козаків.
До цих захопливих сюжетів могли хіба що дорівнятися індіанці, мушкетери або ж, на крайній випадок, якась фантастика. Усе це я і збирав. Готовий був обмінювати книги, збирати макулатуру і відтак купувати книжковий дефіцит за видані талони, переплачувати, зібравши необхідну суму із кишенькових грошей.
Проблема була лише в одному: я встигав значно швидше прочитувати все те, що вдавалося з такими труднощами придбати. Отож, мене переслідував постійний книжковий голод.
У шкільній бібліотеці, де господинею була моя мама, більшість найцікавіших книг я також дуже швидко прочитав. І вже незабаром цілими днями після уроків перебирав томики на стелажах, сподіваючись на диво: «А можливо, я щось цікаве пропустив, чогось недогледів?»
Я навіть кілька разів ходив з мамою в бібліотечний колектор на нинішній вулиці Курбаса. Вона отримувала книги для шкільної бібліотеки, а я бродив поміж горами томів і насолоджувався цим запахом і неймовірним видовищем, коли книги були довкола і їх було надзвичайно багато. У цьому була якась дивна магія. Мені хотілося повертати в це місце, якомога довше бути тут. Вже тоді відчував, що тут я серед своїх.
Усі ці спогади зринали в моїй пам’яті упродовж останніх тижнів, коли я слухав виступи Юрія Луценка. З радістю зауважив, що, крім глибокого змісту, після ув’язнення Луценко суттєво збагатив свій словниковий запас. Це невипадково, адже йому дали вимушену можливість прочитати за короткий час сотні книг.
Коли я навчався у львівській аспірантурі і довгий час в чужому місті не міг знайти приятелів, старший колега, письменник, послухавши мої нарікання, порадив: «Не маєш зараз друзів – відкрий книги, і вони в тебе з’являться».
Цього тижня після шестирічної перерви я зайшов до обласної бібліотеки. У руках тримав фотографії (досвідчений читач!) для поновлення читацького квитка. Мені ж запропонували сісти перед камерою і вже за хвилину-другу я отримав пластикове посвідчення, подібне до банківської картки. Що ж, заходь, бери книги, користуйся.
У бібліотеки зараз приходить не так багато людей. Вартість книг також дуже висока, якщо порівнювати її з нашими скромними заробітками. Урешті потрібну книгу можна знайти і скачати в інтернеті. Можна купити електронну і наповнювати її усім, що серцю миле. Я, до речі, так і зробив кілька років тому. У подорожах про це ніколи не шкодую. Вожу із собою цілу бібліотеку, записану на одному гігабайті.
Усе це так. Життя йде вперед і в книгозбірнях, і в книгарнях, і в нашій голові. Усе начебто вдосконалюється, принаймні в це хочеться вірити. Але щось невпинно повертає нас назад до цього звабливого таємничого запаху, тихого шурхоту сторінок, тієї таємниці, що не минає ніколи, чекає на нас, лиш тільки відкриваємо сторінки книг – друзів, які завжди з нами.

Іван КОСТЮК