Недавно ми разом з друзями вирушили у подорож до Східних Бескидів, яку планували вже давно, в бік Пікуя. Вже через кілька годин їзди від Кроснєнка до Турки ми побачили, що ця подорож буде жахом.
Жодне європейське уявлення про ями на дорогах не відповідає тому, що ми застали. Державні дороги між немалими містами. Я не можу знайти жодної класифікації для цього історично-суспільного феномена, щоби якось пояснити цю ситуацію. Пояснити це попросту неможливо.
Ми проїжджали через чергові місцевості з блискучими від срібла і золота церквами, немов з чудесного образка, попри яскраві каплички і пам’ятники національним героям – Шевченкові, Франкові, Бандері. А відразу коло них – ями! Поруч «святих місць» можна втратити життя, здоров’я, авто. Це дивовижний вияв пам’яті і віри разом з одночасним браком поваги до людини, браком звичайної господарності, може, навіть браком сорому.
У колишній Австро-Угорщині, про яку так люблять згадувати українці, існувала така функція, така професія – доглядач доріг і дорожній робітник. На практиці це виглядало так, що у кожному населеному пункті стояла будка, в якій знаходився спеціальний дорожній працівник. Відомо, що у Галичині стан доріг між містами був катастрофічний, але принаймні створювався вигляд догляду. Той працівник мав куплену цісарем лопату, купу шутру, і тоді, коли якась діра-яма ставала великою та небезпечною, виходив з тачкою на дорогу і засипав яму. І так він пильнував кілька кілометрів в один бік, кілька кілометрів в інший.
Українці пояснюють, що це справа влади. Я погоджуюся з цим, але мені здається, що тоді, коли «влада» дурить, справи беруть у свої руки громадяни, мешканці. Бо це їхній шмат землі, бо це і їхня дорога, бо це вони вважаються господарями цього місця, села, містечка, міста – їхньої «малої батьківщини». Чи можна спокійно жити, знаючи, що перед твоїм домом є півметрової глибини яма, яка може стати причиною катастрофи, чиєїсь трагедії? Видно, що можна.
Я намагався вислухати аргументи – чому стан доріг є таким.
По-перше, «влада краде». Злодійством влади тут пояснюють майже все.
По-друге, Україна є бідною, а гроші несправедливо розподіляють у центрі. По-третє, сподівання на Євросоюз – «як отримаємо гроші з Європи, то у нас також будуть дороги».
Але я думаю, що тут власне не йдеться про кошти, а про відчуття відповідальності за місце, в якому живеш, за свою вулицю, перехрестя, тротуар перед будинком, лавочку, автобусну зупинку, «за вітчизну». Зрештою, коли Європа дасть ті гроші, то влада, мабуть, знову зможе їх вкрасти.
Все, однак, у нашій подорожі перевернула яма у Самборі. Вночі! На так званій дорозі державного значення. Шириною 5-7 метрів, глибиною півтора метра. На темній неосвітленій вулиці! Я думав, що маю галюцинацію. Перестрашився, що земля хоче нас поглинути. Ми всі заніміли. А потім просто почали боятися за своє життя
Я пишу про дороги, про жах подорожі, неначе з ХІХ століття. Пишу про можливості фізичної комунікації. Але ця ситуація, як на мене, віддзеркалює прагнення українського суспільства (або відсутність такого прагнення) до цивілізаційних стандартів, взагалі до якихось стандартів. Симптоматичною є нестача вказівок на дорогах, яких або зовсім немає, або вони непомітні, десь у кущах.
Ця відсутність «керунку»-прагнення проявляється також у відсутності зацікавлення до так званих європейських ініціатив на регіональному рівні. Мені розповідали принаймні про кілька спроб польсько-української співпраці в царині освіти, культури, бізнесу і громадських справ. І в кожному випадку – брак солідності, відповідальності, брак комунікації з української сторони, яка розглядала ці пропозиції як якусь абстракцію. Людей з таким досвідом я знаю особисто і дійсно не маю підстав їм не вірити. Організатори, діячі, які перетинають східний кордон Євросоюзу, – це люди, які усвідомлюють свої ризики. І все ж вони намагаються йти назустріч, шукаючи українських партнерів. Зрозуміло, серед тих охочих перейти кордони на Схід найбільше поляків. Це природно. Може, українці воліли би німців чи швейцарців? Та що поробиш, поляків завжди буде найбільше. Західна Європа ніколи не буде так зацікавлена Україною, як Польща. І зовсім не йдеться про якесь завоювання, лиш про звичайне східне сусідство. Я маю інший досвід, ніж мої знайомі, але знаю, що українці, з якими я співпрацюю, є винятком.
Коли минув дорожній шок, нам відкрилася унікальна краса закарпатського села. У кожному подвір’ї було видно господаря. Вози, коні, корови, городи, сади, доглянуті дерев’яні доми. До голови закралася думка, що якби не такі жахливі дороги, цього старого прекрасного світу вже би не було.
Загалом ми провели в автомобілі 12 годин, іноді їдучи навіть 5 або 10 кілометрів за годину. Мені розтрясло мозок, шлунок, задок. Впродовж 12 годин моє добре ставлення, розуміння, симпатія до української культури були віддані важкому випробуванню.
Авто почало скрипіти, стукати, але ми щасливо доїхали додому. Хоч ремонту не оминути. А це ще додаткові, мабуть, немалі витрати.
Але що вже – це називається доланням кордонів!
Гірким є мій голос. Не є мені з ним добре. Але я кажу, бо вірю, що для когось в Україні це може бути важливим. Будь ласка, зробіть щось з цим.

Богуслав СЛУПЧИНСЬКИЙ, режисер, драматург (Цєшин, Польща)