Упродовж усієї цієї зими очікували снігопаду. Але тепло не покидало нашу землю. Минув грудень, половина січня. І навіть найбільші скептики врешті визнали: снігу, можливо, взагалі не буде.
Щось подібне робилося і довкола нас. Майдан стоїть уже майже два місяці. І Бог його, здається, милував дотепер від випробувань снігом, морозом, кулями і гранатами. Але все коли-небудь стається.
16 січня в парламенті були «проголосовані» так звані “диктаторські закони”. Це був день річниці бою під Крутами. Заледве чи хтось згадував цю подію в стінах Верховної Ради. А вже за кілька днів, 19 січня, на Водохреща, юнаки, як тоді, далекого 1918-го, усвідомивши, що провідники чи то не можуть, чи то не хочуть узяти відповідальність на себе, пішли на штурм.
Їх уже традиційно зі сцени Майдану спершу назвали провокаторами. І лише за якийсь час прийшло усвідомлення: вони ті, хто не побоявся зробити вибір, яким жорстоким і кривавим він би не виглядав. А чи можна було бодай якось інакше зворохобити цю німу владну стіну підлості та цинізму?
І саме тої ночі врешті почав падати сніг. В один момент змінилося все: міський ландшафт довкола, люди, які присідають долу, рятуючись від отруйних газів, країна, яка не знає, що з нею далі буде.
Ми загалом усвідомлювали, що вони негідники. Однак сподівалися, що вони нічим особливо не відрізняються від своїх попередників. Укотре накрадуть, підсунуться вибори, і на їхнє місце прийдуть інші. Можливо, і не надто кращі, але поблажливіші. Але виявилося, навіть серед негідників є своя градація. І, певно, останній щабель у цій драбині гидоти – виродки. Задля того щоб їм служили, щоб їх боялися, вони готові перетворити всю країну в панський маєток, де ті, хто не погоджується, хай тікають на Січ (за кордон), а ті, хто лишився, хай вірнопіддано служать.
Люди зараз не можуть працювати, вони годинами проводять перед моніторами та екранами телевізорів. Усі усвідомлюють: на їхніх очах твориться історія, якою б страшною вона не була. І всі ми, хочемо чи ні, є її учасниками.
Жоден політолог-віщун не дасть переконливої відповіді, чим закінчиться ця драма. Зрозуміло лише одне: ми на порозі війни, перший акт її відбувся на вулиці Грушевського.
Як бути далі? Що робити? Чи матимемо гідний провід? Чи час дасть нам відповідь на сакральне українське питання «Чи будемо?», чи канемо в лету ще на не одне десятиліття?
Не хочу повторювати замацаних слів, що все вкотре залежить від нас, відповідальність лежить на кожному і т. ін. Але насправді так і є. Найближчі дні, години дадуть нам розуміння, хто і на якому місці має бути в строю.
Це страшно, бо тілу завжди страшно. Але ще страшніше жити з муками совісті. Вони безконечні, як прижиттєве пекло. Не хотілося б давати нинішнім владним виродкам такої розкоші – впиватися нашими прижиттєвими муками.
Як би не чекав снігу, кожен знає: весна невідворотна. Те, чого так зараз прагнув, уже завтра стає нестерпним вантажем. Але поки що мусимо прийняти незбагненну невідворотність суспільного буревію і знайти в собі силу пройти крізь нього, пам’ятаючи про радість теплих переможних днів.

Іван КОСТЮК