Лінія неповернення

  • Минув лише тиждень, як я писав попередню колонку. А таке враження, наче пройшло кілька років. Уже є полеглі, які стали героями, більшає скалічених та викрадених.

    Білі-білі високі сніги аж ніяк не асоціюються з цією страшною зимою. Виявляється, я ніколи достеменно не розумів, що означає термін «прострація». Як видається зараз, його головний сенс у тому, що значна частина наших людей не встигає усвідомити, що ж насправді відбувається. Калейдоскоп подій крутиться з такою шаленою швидкістю, що навіть уява є блідою тінню дійсності. За всієї навали подій ми наче потрапили в міжчасся, де все ще нічого до кінця не вирішено.

    Як завжди, найбільше вражають деталі. Можу лише здогадуватися, який подив викликатимуть у наших нащадків світлини з кількаметровими барикадами довкола івано-франківського «білого дому». А зараз навіть діти перестали звертати на це увагу. Ночами бачу пари літніх людей, які прогулюються центром міста. Розумію це тривожне безсоння старості, коли новини нагадують повідомлення з фронту. А також обличчя різних чоловіків, їхні голоси, руки, постаті. Усе це вже ніколи не зітреться з пам’яті.

    Перефразовуючи назву книги відомого польського філософа та літератора  Кшиштофа Чижевського «Лінія повернення», у якій ідеться про діалог культур, урешті про порозуміння як таке, у нинішніх українських реаліях варто вести мову про лінію неповернення. І саме в цьому, очевидно, найбільша проблема нинішнього українського суспільства.

    Адже попри всі намагання провладних та російських мас-медіа показати українські події як громадянське протистояння, шило все ж вилазить навіть з їхнього мішка. Зараз наявний лише один основний конфлікт – між корумпованою бандитською державною владою та громадянським суспільством. І будь-які поступки, які начебто почала робити влада на позачерговій сесії Верховної Ради, – це не більше, ніж спосіб пошуку шляхів для уникнення покарання, яке, без сумніву, буде невідворотним, незважаючи на те, коли воно станеться.

    Ця зима провела також лінію неповернення не лише між нами та бандитською владою, але й між нами й тими, кого називають міжнародним співтовариством. Виявляється, криваві, брудні, жорстокі, зі сльозами мужності та розпачу на очах революції нікому, окрім самого народу, не потрібні. Публіка з ЄС та Америки прагне яскравих кольорів, пісень, карнавалу, мирного протистояння. Хай нас луплять, викрадають, хай забирають здоров’я, вбивають. Головне, щоб «нє било войни». Простіше кажучи, нікого ми, окрім самих себе, зі своїми українськими клопотами, страхами і жахами не цікавимо. Як завше, у ці короткі зимові дні й довгі ночі ми покинуті самі на себе. І лише дружні голоси окремих письменників, музикантів, науковців, журналістів з різних країн долинають крізь завісу байдужості.  

    Тривожно думати над тим, який важкий шлях у нас попереду. З іншого боку, якщо не йти цією дорогою випробувань, то ніколи не матимемо омріяної України. Не зайво нагадати недавню відповідь патріарха Філарета на питання, за що українцям такі страждання. Відповідь більш ніж промовиста: «Це Бог нас питає, чи хочемо бути вільними і чи здатні за це заплатити».

    На порозі найкоротший місяць року. Не знаємо напевне, що буде попереду, як завершиться ця зима. Безповоротно сталося лише одне: ми здолали лінію повернення. Після всіх цих подій ми вже ніколи не будемо такими, як дотепер, і знаю, що остаточно усвідомимо це лише згодом. 

     

    Іван КОСТЮК

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!