Перший раз у житті я зрозумів, що це таке, лише опинившись в армії. До того не раз, як кожен з нас, я чув це слово. Але розумів у ньому щось зовсім інше. Якщо сформулювати це найточніше, то у слово «зло» я до своїх вісімнадцяти вкладав єдиний зміст – «погано».
Так для мене все й існувало. Доброго було багато, а поганого мало. І врешті сталося те, що стається рано чи пізно в житті кожної людини: мене зустріло зло. Воно мало навіть свій індивідуальний, лише для мене, запах вакси, поту й страху. Так воно смерділо від першого й до останнього дня і ночі мого побуту в Забайкаллі. Пам’ятаю, як наливалися свинцем ноги, коли я піднімався на третій поверх казарми і знав: щоночі там буде лише одне – мордобій. І байдуже, що мене не чіпали, але поруч били, вибивали, витовкували все, що могли, з моїх ровесників. Я своє заплатив відразу: розкроєна надвоє губа з перебитим нервом була моєю характерною відзнакою впродовж кількох місяців. Уже тоді я також збагнув: краще потерпіти і, якщо маєш силу, бодай раз ударити у відповідь. Отримаєш, звісно, сповна, так би мовити, за всі рази. Але потім не чіпатимуть твою «бандерівську морду».
Але це все так – лірика радянськоармійського життя. Найжахливішим усе ж було усвідомлення, що тут можуть назавжди скалічити або й просто вбити. Саме просто, просто так! Бо ти не подобаєшся цієї секунди, хвилини, твоє існування поруч заважає. І в цьому здебільшого немає жодної логіки. Усе просто так, зло в чистому вигляді: беззмістовне, безсенсовне і безмежне.
Змісту моєму життю тоді надали наші хлопці – з Прикарпаття, Тернопільщини, Львівщини, Чернівців, Києва. Лише коли ми згуртувалися, нас почали боятися. Хоч наше товариство насправді було дуже добрим. Напевно, так не думали ті, кого ми лупили у відсіч. Але зло відступило, причаїлося. Ми, здавалося, загнали його в кут. Далі були спільні вечері, колядування, святкування днів народження і розмови в тім далекім краю лише рідною мовою. Таки повернулося на наше!
Студентів відпустили раптово. Так захотів генеральний секретар: «пєрєстройка». Товариство розпалося, і вже за кілька тижнів мій найліпший приятель написав, що лежить в санітарній частині побитий. Зло знову відчуло: настав його час.
Щось подібне й тепер надворі. Зло регоче нам у вічі. Опозиція заклинає, що от-от більшість розвалиться, – не валиться. Більше того, пан Тігіпко заявляє: «Я критикую, але вірний регіонам буду до кінця». Ще тиждень – і збігає час мірошниченківської «амністії». Міліція вже попереджає: «Під статтею ходите, вам до п’ятнадцяти світить. Звільняйте майдани та адмінбудівлі». Європа та США розпачливо зітхають і співчувають. Що сказав барін у Сочі Віктору, не знає ніхто, але пророкують, що російські гроші надійдуть, можливо, лише коли розженуть Майдани. З тим, що гарант – безнадійний політичний лузер, уже не сперечається ніхто. 
Парубій, як завше, відповідає на виклик часу (хочеш миру – готуйся до війни), закликаючи поповнювати загони самооборони. А рахунок, схоже, пішов не на місяці, а на дні.
Діти в наших школах притомніші за наш юродивий парламент: щодня промовляють спеціальну молитву, закликаючи Господа відвернути злі сили, що хочуть опанувати нашу країну, не допустити, щоб розпалилась громадянська війна, брат ішов на брата, а батько – на сина. Виглядає, що устами дітей молить істина.
А загалом всі усвідомлюють, що необхідна розв’язка, бо краще хай вже щось станеться, аніж влада по-блюзнірськи вдає, що нічого не відбувається. Для українців на Майданах, у квартирах і будинках будь-який вихід, як виглядає, не буде гіршим, аніж щоденне гниття, у якому розкошує зло.

Іван КОСТЮК