Україна у вогні та мирі

  • Історія завжди подібна і різна водночас – на цьому спотикаються всі, хто намагається некритично екстраполювати одну епоху на іншу. Революційна ситуація може тривати роками, але так і не перетворитися на революцію. Можна пильно вдивлятися у контури майбутнього, очікуючи спалаху, але таки прогледіти момент, коли нарешті спалахне. Взагалі, стосовно Леніна нам потрібно робити дві речі: валити його пам’ятники і читати праці.
    Зараз, коли перша фаза української революції відбулася, на світ знову повилазили експерти, які все «знали» і «попереджали». На жаль, не можу розділити їхньої самовпевненості. Я готувався до цього моменту довго, але чомусь так і не додумався в мирний час придбати бронежилет.
    Наскільки ми можемо судити про історичні процеси, все це мало відбутися. Все це мало відбутися ще років 20 тому, але тоді ми обрали «стабільність». В 2010-у ми теж планували обрати «стабільність», але невдоволення вже добігало своєї критичної маси. П’яні мажори, які збивали на смерть перехожих. Судді та прокурори, які саджали невинних. Мєнти, яким краще було не потрапляти у руки. Депутати, які влаштовували полювання на людей. Все це потроху падало в скарбничку «дня гніву». І в авангарді Небесної сотні йдуть «цивільні жертви» останніх 10 років: прапорщик Володимир Куліковський, в машину якого на повному ходу врізався пасинок Фірташа; Анна Мішуткіна, яка загинула під колесами авто Віталія Файнгольда, сина депутата Сімферопольської міської ради; Ігор Індило, замордований у відділку міліції; Валерій Олійник, вбитий нардепом Віктором Лозінським у компанії місцевого прокурора та начальника міліції… Один список цих «цивільних жертв» може зайняти всю колонку. В зменшеному масштабі ми бачимо тут все, що відбудеться потім: гранати у натовп, фото з чоботами «беркутівців» на головах протестувальників, зашиті роти, розстріл мітингувальників з відчуття повної власної безкарності.
    Тому стабільність у версії Януковича і Партії регіонів мала небагато шансів на життя, враховуючи і те, з якою завзятістю вони почали валити хиткі опори суспільного терпіння. Знову ж таки, перші ознаки революції, як це зазвичай і буває, почали надходити заздалегідь: від Запорожця до Врадіївки. Залишалося лише молитися, щоб ці іскри перетворилися на полум’я. І вони перетворилися.
    Є руна (не пам’ятаю її назви) значення якої таке: якою б ситуація не стала потім, це буде краще, ніж є зараз. Наприкінці 2013-го року ми дійшли саме до цього. Жага справедливості переважила бажання стабільності.
    Ми все-таки виявилися гідними людьми, адже і в стабільності рабства можна існувати безмежно довго. У нас не було жодного шансу на мирний протест – диктатори не йдуть з посади, вражені масовим виконанням «Червоної рути» у стотисячний раз. «Коктейлі» треба було починати кидати одразу (як, в принципі, і закликати до зброї) – тоді жертв вірогідно було б менше. Диктатура зробила все, щоб зруйнувати в країні правове поле, і півтора місяці ми виглядали дещо дурнувато, намагаючись по чесному грати з наперсточниками. Гадаю, що колись «трійка лідерів опозиції» також відповість за свою нерішучість; за проанонсований, втім так і не створений паралельний уряд, який міг бути суб’єктом переговорів з силовиками та дипломатами; за оголошену, але не зібрану озброєну Національну гвардію, яка могла стати легітимним воєнізованим утворенням паралельного уряду…
    Ще 4 місяці тому вітання «Слава Україні! Героям Слава!» було здебільшого оригінальною бравадою. Переважна більшість з тих, хто його використовував, нічого не зробила для його змістовного наповнення. Воно дісталося нам у спадщину від дідів, разом з мазепинкою, старим фото та родинною таємницею. Справжній героїці не було звідки взятися – надто багато часу відділяє нас сьогоднішніх від останнього бою УПА. Наші ж батьки прожили пусте життя: вони мали можливість для великих змін у 1991-у, але вирішили не ризикувати. Мабуть, тому на барикадах 2013-2014 років, поруч з молоддю, було так багато 50-60 річних: вони відповідали і за свій втрачений шанс.
    Тепер відповідь «Героям Слава!» перестала звучати порожньо. Вони, ці герої, від першого – Сергія Нігояна – до останнього на сьогодні, померлого в лікарні від поранень – Володимира Бойківа, ще нещодавно були звичайними громадянами. Декого ми навіть могли знати особисто.
    І Україні – таки слава. У боротьбі за свободу та свої права, за європейські цінності, ми виявилися більшими європейцями, ніж більшість народів ЄС, чому неодноразово дивувалися англо-франко-німецькі оглядачі. Несподівано з’ясувалося, що українці – не «унтер-європейці», а «убер»…
    Звісно, це ще далеко не кінець. Ще треба подолати Вандею, уникнути червоного терору та інтервенції, не дати відбутися реставрації Бурбонів – у жодній з можливих форм. У нас попереду дійсно багато роботи. Буде потрібно ходити на вибори, закінчити обирати менше з зол, перестати давати хабарі і їздити по зустрічній. Коротше, нам потрібно перестати бути жлобами. На три місяці нам це блискавично вдалося, а це хороший показник.
    І ще. Тут дехто каже, що революція зазвичай закінчується жовтнем. Не завжди. Іноді вона закінчується Першою імперією.

    Дмитро Бушуєв, соціальний філософ

     

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!