Цю історію я чув з дитинства багато разів. І це не випадково: моїм батькам на період активної української партизанки було десь років 18-19. На той час це були вже зрілі не по роках люди. Вони бачили визволителів у 39-му, а відтак загачені людськими тілами підвали НКВД на нинішній вулиці Сахарова, пережили фашистську окупацію і знову «дочекалися визволителів».

Десь 1946 року, як згадував тато, у селі однієї ночі на відпочинок зупинилися похідні частини УПА. Студенти, гімназисти, професура, національно свідомі робітники та селяни, згідно із наказом, переходили на захід. Люди були вражені вихованістю, шляхетністю цього війська. Але після них залишились лише окремі боївки. Однією з таких керував чоловічок на ім’я Еник. Це прізвисько з дитячих років стало його псевдо. І водночас не було жодної людини в околицях, яка б не запам’ятала його на все життя.

Партизанки на той час контролювати, якщо це слово доречно вживати (адже це була підпільна армія, точніше, її залишки), не міг уже ніхто. Отож поруч воювали ті, хто, без надії сподіваючись, прагнув здобути незалежну Україну, і ті, хто просто вже не воював, а вбивав, бачачи довкола лише ворогів.

Молодь, як і зараз, залишалася молоддю. Вони зустрічалися, закохувались, хотіли співати й танцювати. Життя неможливо було спинити. Але все паралізував страх. З одного боку, енкаведисти з яструбками, а з іншого – Еник. Юнаки та дівчата затуляли щільно вікна в хаті і під тиху музику танцювали, бодай раз на тиждень, на кілька тижнів. Але під час однієї з таких забав у хату увірвався Еник. Спершу вискочив на стіл, що й не дивно, адже був дуже маленьким – до півтора метра на зріст. Махаючи пістолетом, вигукнув: «То отак ви любите Україну? Я за неї кров проливаю, а ви гуляєте». Далі вивів усіх надвір і змусив лягти у гноївку, де продовжив виступ, який коротко зводився до одного: дня не можу прожити, щоб не вбити комуніста. Перелякана молодь не могла збагнути одного: де ж у їхньому та довколишньому селах є стільки комуністів, щоб їх убивати щодень. Але знали, що Еник каже правду. Вони пам’ятали, як він повісив молоду матір кількох дітей посеред села лише тому, що його сестрі чи коханці сподобалась її спідниця, і застеріг знімати тіло впродовж трьох днів: інакше смерть.

Керманич сусідньої держави-окупанта дуже нагадує у своїх діях Еника. Він роки жив поруч, чекав, вистежував, мріяв, коли настане потрібна для нападу мить. До слова, Еник також начебто був звичайною дитиною: ходив з усіма дітьми в сільську школу, бавився з ними. Хіба що одне його вирізняло: маленький ріст і те, що дуже любив битися. У моїй родині розповідали, що мамин брат вуйко Василь, якби не був вивезений до Німеччини, то, певно, своєю смертю би не помер, адже він у шкільні роки майже щоденно бився з Еником і здебільшого перемагав.

Керівництво нашої країни не має такої нагоди, щоб його кудись хтось вивіз: чи то на важкі роботи, чи то в теплі і добрі краї. Їм не уникнути відповідальності за те, що відбувається. Не спрацьовують звичні закликання про партійні квоти, призначення не тих людей, за якими тягнеться шлейф корупційних схем, поділ високих крісел і т. ін.  Настала така година, що вони змушені або підтвердити свою якість, або ж піти. Але поки що бачимо їх на екрані. Прем’єр каже, звертаючись до Сходу та Півдня: «Збережемо мовний закон Ківалова-Колісніченка. Дамо вам більше грошей на місця. Будете мати власну муніципальну поліцію і ще бозна-що будете мати». Виконувач обов’язків президента промовляє настільки «переконливо», що це не впливає навіть на найзавзятіших оптимістів. Якось так дивно все розгортається. Люди, яких вивів на владний олімп Майдан, зараз є такими політично коректними стратегами, що незабаром окупацію Криму визнають цілком законним актом. Скажете – абсурд. Але до цього недалеко.

Тим часом правий, лівий і середній сектори не надто поспішають вливатися до лав Національної гвардії, кажуть, що не будуть служити поруч із вояками внутрішніх військ, які ще вчора стояли в заслонах на боці «Беркуту». Справедливо начебто. Але де ж нам набрати інших вояків-українців? Може, зачекати, поки нових народять? Ті вже, безсумнівно, будуть патріотами. Набагато легше хизуватися зброєю в центрі переповненого російськими екстремістами та спецслужбами Івано-Франківська…

Олександр Довженко колись добре визначив такі ситуації, як нинішня, – «Україна в огні». Ворог зараз один – Росія, як би її не називав: велика, самодержавна, псевдодемократична. І, звичайно, її уособлення – Путін. Щоб їм протистояти, необхідно максимально змобілізуватися, відкинути малодушність, страх і не лише чекати, хто нам допоможе, а самим негайно звертатися, принаймні на рівні офіційних документів, про вступ до НАТО, відновлення статусу ядерної держави та ін. І, звісно, всі наші сили та ресурси – українській армії. Лише це дасть підстави відстояти країну в нинішніх кордонах, навіть якщо кримська земля – це, як виглядає, проблема не на один рік.

До речі, Еника, якого боялися всі і навіть не могли подумати, що з ним може щось статися, застрелив звичайний чоловік на лісовій стежці, коли той повертався, ускочивши в гречку з його жінкою. Так закінчилась історія одного маленького садиста. І якщо йти за історичними аналогіями, то долі «великих» садистів зчаста своїм фіналом не надто відрізняються від незворотного кінця дрібних еників.

Іван КОСТЮК