Щось дивне робиться у цьому світі. Хоча під цим споконвічним небом заледве чи можна відшукати щось таке, що не відбувалось раніше. Усе повторюється, іде по колу. Хіба що для мудрих народів це коло відтворюється на вищому рівні. Вони прогресують, стають кращими, добрішими, позбуваються зла. Українці чи не вперше за багато років так щиро захотіли піти цією протореною європейською стежкою. І не прийти, як звично, відбувши своє споконвічне коло розчарувань, до такого ж одвічного розбитого корита, а врешті позбутися національного фатуму.

Лише сорок днів минуло з того часу, як не тільки відійшла Небесна сотня, але й наші лави поповнились сотнями скалічених фізично і морально людей, які прагнули лише одного – бути людьми, вільними серед вільних, хотіли розірвати оте загадане коло нещасть, у яке нас запрягли кляті воріженьки.

Нова влада зі старими політичними обличчями аж зі шкіри пнеться, щоб показати роботу з економічного порятунку держави. «Уряд самогубців», як вони самі себе називають, ледь не щоденно наголошує, в якій прірві перебуває наша господарка (ніби ми цього самі не знаємо) і яку нам жертву треба буде скласти, щоб із тієї безодні вибратися (ніби ми самі цього не розуміємо).

І якось зовсім непомітними робляться заклики, що їх висував Майдан до запровадження закону про люстрацію. Якось не надто охоче шукають вбивць протестувальників. Невідомо також, коли будуть спіймані корумповані чиновники та політики, не зважається принагідно на тих, хто закликав або й зараз закликає, прикриваючись депутатським захистом, до фактичної здачі країни. На кілька тижнів, виявляється, вистачило страху. І знову ж на екранах миготять ці знавіснілі регіональні та комуняцькі морди.

Нас якось так повільно, маленькими напівкроками підводять, заколисують, заговорюють, щоб ми заспокоїлись, не нервували, не виступали. Незабаром (підозрюю) заговорять про прощення. Адже ми такі добрі, це наша національна риса. Нас чоботом в обличчя, а ми й обтерлися. Нам би лише не було війни.

І так воно й котиться. Убивці не покарані, злочинці не спіймані. Агресор забрав, що хотів, відірвав би й більше, якби не спам’ятався світ та й наші зверхники врешті бодай трохи не прийшли до тями.

Ми маємо забути, вибачити нашим опозиційним лідерам, передовсім тій, яка каралась у казематах. Не згадувати про її численні зради, про “тушок”, перебіжчиків, злочинців, яких викохувала, гріла під своїм крилом. Треба знову їй повірити, як добрій великій мамі, яка хоче своєму дитятку-народові лише найкращого.

Справа лише в тому, що принаймні цей народ якось несподівано, передовсім для наших так званих лідерів, виріс, змужнів, упорався зі злом, не покладаючись на них. Став собою і хоче йти самостійно, вимагає не заважати. А вони все тягнуть старої, заводять про розуміння, підтримку і прощення.

Знаю, що письменник Юрій Горліс-Горський у своєму легендарному романі «Холодний яр» не помилявся: якщо не покараємо вбивць – вони прийдуть убивати знову, якщо підтримаємо брехунів – заведемо себе в ще більший блуд, у стократ страшнішу кабалу.

Нам нема на кого покладатися. Можемо розраховувати лише на себе. Найцінніше, що зараз маємо, – це ми самі. Усе залежить від того, настільки будемо вимогливими, наполегливими та відважними. Ті, хто зараз при владі чи претендує на неї, як виявилось, дуже чутливі до таких речей. Змусимо їх працювати на країну, припинити красти та брехати – наша земля та доля дійсно зміняться.

І врешті досить нам торочити про прощення. Як писав Тичина, «Господь стихи простить». Так само Всевишній простить, віриться, нам наше непрощення ворогів та тих, хто їм сприяє. Правда на найвищих життєвих зламах долі народу вимагає стійкості та непоступливості. Треба вміти взяти своє в історії і мати силу змести тих, хто нам це зробити заважає.

Іван КОСТЮК