Скільки їх ми долаємо за життя: тисячі, мільйони? Ніхто, певно, ніколи цього не порахує. Та й не варто. Але, незважаючи на це, щодня ми невпинно долаємо з радістю, з тремтінням, страхом, байдуже ці численні полички для ніг – сходи.

Усі вони виглядають майже однаково, і для кожного вони особливі. У нашій хаті, коли з’явились нові сходи, то тато попередив: «Сину, не рубай на них нічого, бо буде знак». Я не послухав та й пізніше не признався, що зробив шкоду. Зараз приїжджаю – уже батьківська хата руйнується. І бачу заглибину на третій сходинці: нечемний син. Із цих сходинок мене п’ятилітнього випадково штовхнула сестра. І я наступних п’ять років ріс без переднього зуба. Батьки побивалися: «Як то воно буде із беззубим сином?» Але зуб, як травневий гриб, виріс раптово і був на радість усім найбільшим. Цю історію щоразу переповідали на родинних застіллях.

Ці сходи я переступав, ідучи з хати разом із донькою та дружиною у винайняте помешкання, щоб жити окремо. Мама плакала, я не розумів чого. «Я ж буду приїжджати, часто», – казав.  «Ти вже ніколи не повернешся до цієї хати так, як раніше», – відповідала мама. І, як виявилося, знала правду.

У школі сходи мені видавались величезними. Були пофарбовані посередині широкою темно-червоною смугою, обрамленою білими смужками. Мені це видавалось якимись такими килимовими доріжками, які що кілька місяців на канікулах поновлювали пензликами прибиральниці. Тоді я ще не знав, що такі «килими» розкидані в усіх установах великої радянської країни. Це такий собі совєтський стиль, мода, де всі мають ходити там, де їм відмічено.

Коли повернувся через роки, шкільні сходові клітки виявились вузькими, малими та незграбними. І як я проїжджав колись на цих перилах? Як мені вдавалося безпечно промчати ці дерев’яні траси?

В інституті сходи були різними: у новому корпусі – радянськими, а в старих – розкішними, великими, розлогими, вичовганими багатьма ногами (тут жили  люди багато років, і в їх кімнатах ми вчилися).

У війську сходи були страшними, вони постійно пахнули ваксою і потом. Підніматися ними було одним з найважчих випробувань. Це була дорога без кінця. І проходити щовечора нею не бажалося навіть ворогові. Але все закінчується. І одного дня я переступив останню сходинку цього прижиттєвого пекла, щоб повернутися.

Далі якось усе сплуталося. Псевдовеличні сходи Інституту літератури Академії наук на Грушевського. Цієї зими я згадував їх. На першому поверсі академії діяв наш шпиталь. Певно, що повстанці піднімалися, як і ми, аспіранти, одними й тими самими сходами. Лише мета в нас була іншою, та й час був іншим.

Я особливо любив сходи, які ведуть донизу, в празьких та будапештських корчмах, де можна перехилити кухоль пива або вина, погомоніти про літературу чи просто про все на світі, відчути якусь дивну свободу, коли ніхто на тебе не чекає і ніхто тобі не зателефонує, принаймні ні сьогодні, ні завтра.

Церковні сходи завжди високі, навіть якщо відстань між сходинками невелика. Ти стаєш на них і розумієш, що далі дорога до неба і колись кожному з нас її доведеться пройти. У 80-их минулого століття фотограф Павло Дроб’як (Фотопавло) надрукував знимку, на якій старий чоловік навколішки молиться на сходах перед закритими дверима тоді ще не нашої катедри. Вишиванка, довге сиве волосся і невимовне відчуття того, що, попри схилені коліна, його душа піднімається тими небесними сходами.

Ця розповідь насправді безконечна. Ми долаємо сходини, допоки живемо. Нашу роботу продовжують інші. Але в завершенні всіх східців є поріг. Це кордон, який відділяє нас від світлиці. Як добре в ці дні, напередодні Великодня, відчуваємо важливість духовного поступу, так само, як поступу народного, державного. Важливо йти, не зупинятися – і всі, навіть найважчі, пороги буде подолано.

Іван КОСТЮК