Суцільний постмодернізм

Шкода, що все обернулося так по-рагульськи – якось бездарно, примітивно і тупо. Але так є. Почалася війна на наших розніжених теренах.

Навіть очевидна війна завжди є багатоповерховою. На різних рівнях вона і відбувається, і бачиться, і розуміється по-різному. Хтось її взагалі переживає як партію у шахи, а комусь стає нестерпно холодно у покалічені руки. У якихось ситуаціях дія і життя армійського відділення розраховані на кільканадцять секунд, а в інших треба думати, як обминути розстрільний патруль в комендантську годину, коли несеш закритим вдома дітям трішки їжі, виміняної на шлюбну обручку. Війна надзвичайно розмаїта.

Спочатку можна було подумати, що це війна проти злочинної влади. Можна було припустити також і те, що ми – як завжди – попросту знову перетворилися на поле бою якихось потужніших сил, якоїсь Росії з якимось умовним Заходом. Цілком правдоподібною виглядала і війна з кримінальниками або війна з психічно неврівноваженими поліціянтами.  Як і війна консерваторів з модерністами, війна поколінь.

Все було би незле на усіх поверхах, якби не вилізла на поверхню ця затлумлена ненависть.

Бо ми були готові до того, щоби простити одне одному. Були готові до відмови від минулого, від тих взаємних убивств, які переслідували нас багато десятиліть.

Ми вже не мали ніяких місіонерських амбіцій – йти на Схід, будити до правди, навертати на своє…

Ми просто повірили у те, що живемо в Україні, яка приймає всіх і всіляких.

Не так сталося, як гадалося… Минуле виявилося сильнішим і вирішальнішим від усіх сподівань на гарне майбутнє. А притлумлена ненависть перетворилася на один з активних чинників сьогодення.

Виявилося, що ці штуки можуть бути дуже ідейними, дуже чесними, дуже світоглядними.  Ненависть є. І вона має свого конкретного випадкового адресата. Так колись потрапляли у лещата жиди, негри, білі офіцери, цигани, красиві відьми…

Аж тепер ця війна – помимо всіляких геополітичних і антисистемних розкладів – має шанс обернутися на виважену війну громадянську.

Ніхто не забутий і ніщо не забуте, виявляється.

Ностальгія за праведним чекістським гнівним терором може породити тільки ностальгію за грішною праведною ліквідацією. Наведення совіцького ладу викликає те, що у певних колах називається «вони стріляли у спину». А як інакше? Така людська природа, яку не можуть змінити жодні проповідники. Тим паче, що зовсім недавно і робили щось подібне.

Шкода, звичайно, що вийшло все так дико…Така вже пам’ять.

Надто скоро приходять вісті. І їх надто багато. Такого ще ніколи не було, такого способу ведення і споглядання війни. Оце вже справжній постмодернізм. І справжнє постіндустріальне суспільство, для якого інформація є ціннішою, ніж тонни виплавленої сталі і тисячі тонн вугілля, і мільйони кубометрів газу. Коли два батальйони вояків можуть досягнути більшого успіху, ніж кільканадцять дивізій ще сімдесят років тому. Якщо кілька убитих набуває аж такої ваги, то це справді постмодернізм. Бо модерністи вбивали мільйонами, але інформація про вбивства не могла поширюватися так швидко і так широко, тож убивства не мали жодної ваги. Ні тоді, коли вони не могли вплинути на оцінку актуальних подій, ні тепер, коли перетворилися у статистику і кілька міфів.

Постмодернізм передбачає принаймні три основні речі. По-перше, цитування, по-друге, різні рівні розуміння, по-третє, самоіронію. Перші дві у наших краях виявляють себе вповні. Суцільні цитати з того, що вже було, абсолютна багатоповерховість розуміння того, що є. Для того, щоби все було нормально, так, як час того хоче, бракує лиш самоіронії. Якби її здобути, то не було би жодних дисонансів. Добре би було посміятися з себе. Із примар соборності, із безпомічної злості супроти насильника, із безпорадності проводу і геройськості бандитів. З того химерного плану, який впроваджує Росія, і з дій у відповідь, які вигадує Європа. З понищених галицьких містечок, з сільських п’яниць, які ріжуть одне одного навіть у ті дні, коли снайпери розстрілюють того, хто їм сподобається. З дурнуватих електростанцій, які вбивають карпатські ріки, з карпатських заробітчан, яких притискають у Москві. З електричних гірлянд, що обплутують гіпсові статуї Марії, з нових блискучих одягів на цей Великдень, з того, що хтось не прочитав навіть одної книжки за цей рік, з целофанових кульочків, які зачепилися за дерева святого батьківського саду… Сміятися є з чого. Незважаючи на ніякі війни. Найкраще насміхатися з себе. Бо це – головна ознака нашого постмодернізму.  

 

Тарас ПРОХАСЬКО

 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!