Олексій ВОЛИК: “Китайці не питають, як справи, а питають, чи ти вже їв”

У рамках “Відкритого університету” минулої суботи франківець Олексій Волик розповідав про свій півторарічний досвід життя у Китаї. Лекція під назвою “Успіх китайських реформ” зібрала чимало охочих дізнатися про життя у такій далекій для українців та овіяній стереотипами країні. “ГК” детальніше розпитав Олексія про враження від життя у Китаї.

 

– Олексію, як ти опинився у Китаї?

Я сам з  міста Шпола Черкаської області. Закінчив Міжрегіональну академію управління персоналу в Києві за спеціальністю “міжнародна економіка і банківська справа”. Отримав диплом бакалавра з відзнакою. Тоді ж викладачі порадили реалізувати себе або в іншому вузі, або в іншій сфері. Від знайомих я дізнався про програму обміну і в 2011 поїхав вчитися в Китай. Треба було добре знати англійську мову. Це була річна програма у Сючжоуському педагогічному університеті. Ми вчили китайську мову і культуру. Зі мною вчилися також українці, які вчили китайську в гімназіях, та студенти 3-4 курсів з університету Тараса Шевченка.

– Ти починав вчити китайську з нуля?

Так. Було таких кілька, як я. Виявилось, що вчити китайську з нуля в мовному середовищі краще, ніж в Україні і потім перевчатися заново. Бакалаври з університету Шевченка зіткнулися з побутовими проблемами, бо не мали розмовної практики. Хлопець з Казахстану за півтора року в Китаї вивчив мову на тому ж рівні, як ті, хто вчив її чотири роки в Україні. Мені було складно, особливо спочатку. Нас вчили від руки писати ієрогліфи. Як елемент домашнього завдання, вже у перший місяць треба було від руки писати свій щоденник, підсумок того, що я зробив за тиждень. Всі це страшенно не любили, але ми розуміли, що це потрібно.

 

– Не було питання “Нащо мені це все?”?

Мені було дуже цікаво. Не можу сказати, що я бачив якусь перспективу. Перемогла цікавість. Побачив, що мову можна вивчити, якщо приділяти багато часу. У вивченні китайської виділяють шість рівнів, я почав з першого і дійшов до третього. Цього достатньо для побутового спілкування, щоб подорожувати Китаєм і спілкуватися. За час навчання я намагався також познайомитися з культурою і доволі багато подорожував під час канікул. А канікули там дуже довгі – півтора-два місяці. В цей час всі китайські студенти їдуть додому святкувати китайський Новий рік або Свято весни. Я в цей час з друзями-китайцями поїхав в Шаолінський буддистський монастир. Побачив цікаві туристичні місця, старовинну столицю Китаю, Храм білого коня – перший монастир Китаю, побував також у багатьох маленьких автентичних монастирях. Після цієї програми я за рік повернувся до Китаю ще на півроку, ну а потім дуже скучив за Україною і приїхав додому. Тут якраз був розпал Майдану. Мушу сказати, що, читаючи у Китаї про події в Україні з інтернету, я не до кінця розумів реальність того, що тут відбувалося. До речі, там заборонений Фейсбук та Ютуб, натомість вони мають свої соціальні мережі.

– Мабуть, сам для себе розвінчав чимало міфів про Китай?

Можу сказати, що про Китай може розповісти лише той, хто там пожив, а не приїхав як турист на тиждень. Для китайців їжа – це складова культури, певний культ. Всі про це говорять, постійно обговорюють, куди поїхати, щоб з’їсти щось смачніше. Є карта смаків Китаю, на якій позначено, в які провінції поїхати, щоб спробувати найкращий солодкий, гіркий чи гострий смак. У Китаї, вітаючись, не питають, як справи. Питають: чи ти вже поїв, чи ти тільки йдеш їсти?

Ми дуже мало знаємо про Китай. Більшість знань побудовані на стереотипах, які нам доносять через ЗМІ. Друзі часто питали, чи правда, що китайці постійно їдять рис. З одного боку, так, а з іншого боку, 50 відсотків їх раціону – це різні види лапші, яка робиться з рису, картоплі, пшениці та різних овочів. Їдять паличками. Виделок справді немає, але є маленькі пластмасові ложечки.

 

– Тобі не було важко звикнути до китайського раціону?

Було важкувато. Я харчувався переважно у столовій університету. Там пропонували рис, до якого можна обирати різні додатки. Але рис там має цілком інший смак. Картопля була лише у натертому вигляді і напівсира. Багато паростків бобових, які у нас є рідкістю. Хліба в Китаї немає. Замість хліба у них щось схоже на прісні палянички, які смакують як сире тісто.

Найчастіше китайці їдять рис з додатками. Гарнір вважається першою стравою, а друга страва – це зупа. Її подають після гарніру. Китайська зупа за консистенцією, як вода. Це може бути дуже легенький бульйон, у якому плаває яйце і помідор. В Китаї не говорять “їсти зупу”, правильно казати “пити зупу”.

 – Які риси притаманні китайцям, за твоїми спостереженнями?

Неохайність. Всі погоджуються, що китайці, на наш погляд, страшенно неакуратні. Під час  їжі в ресторані гучно спльовують і можуть відригувати. Культурніші спльовують в урну біля стола, інші плюють на підлогу. Спльовують усюди, це масове явище для китайців. Вулиці ввечері дуже засмічені, а зранку чисто прибрані. Можна побачити, як ідуть молоді дівчата-студентки і “від душі” смачно спльовують перед собою. Це не є ознакою поганого тону. Китайці вважають, що не спльовувати шкодить здоров’ю, бо все погане має вийти.

Про що би ви не говорили з китайцями, вони завжди скажуть, що це вони винайшли. Навіть якщо мова про українські вареники, вони кажуть: це наше, ви ж у нас взяли. Майже всі дуже впевнені у собі. Там 92% населення має лише одну дитину в сім’ї через державну заборону. Більше дітей мають лише нацменшини. Китайці дуже працьовиті. Я багато сидів у бібліотеці і часто бачив, як до закриття бібліотеки залишається повний зал студентів. Вони там працюють і засинають на столах. Прокидаються і далі працюють.

З китайцями дуже класно працювати, бо з ними легко домовитись, вони легко підлаштовуються під потреби клієнтів. Ми з другом дійшли висновку, що українці надзвичайно добрі, а китайці кожен сам за себе. Вони практичні, в деяких моментах хитрі. Шахрайства багато. Там обдурити іноземця – благе діло. Так як в нас роблять таксисти, там роблять всі на кожному кроці. Іноземцям називають ціну втричі більшу. Це тому, що молоді китайці рівняються на Америку. Для них це ідеал успішної країни. У них стереотип, що всі іноземці багаті, особливо американці. До речі, майже всі китайці придумують собі імена на американський манер. Скажімо, один з найуспішніших китайських бізнесменів Юнь Ма більше відомий як Джек Ма.

 

– Ти ще розповідав про стереотипи щодо ведення бізнесу в Китаї…

Вважається, що Китай є закритою країною, але це не так. Сьогодні там дуже легко може почати бізнес будь-який іноземець. Починаючи з 78-го року, відколи впровадили перші реформи у сільському господарстві, в Китаї почали також створювати сприятливі умови для ведення бізнесу. Наведу один приклад: росіяни без знання мови приїхали в “моє” місто і відкрили пекарню, продають хліб та булки, які купують іноземці і китайці. Вони почали там бізнес з нуля і дуже успішно продають вироби, які на наші гроші коштують 25-30 гривень. Було трошки бюрократії, але не було хабарів. Процес розтягнувся на рік,але вони потім сказали, що якби знали деякі нюанси наперед, то зробили би це за місяць. Насправді китайська бюрократія – це у визначене місце треба вчасно віднести потрібні документи. Самі китайці теж легко створюють і ведуть бізнес.

– Попри це панує переконання, що Китай – бідна країна.  

Це ще один стереотип. У 2012 році, згідно зі стандартами Світового банку, Китай перейшов від країн з низьким рівнем доходів до країн із середнім. З початку 80-их і дотепер ВВП Китаю щороку зростав на 9,8%, попри те, що світова економка зростала на 2,8%. Заробітна платня викладача в університеті за теперішнім курсом становить 10-12 тисяч гривень, і він каже, що у нього низька зарплата. Чи багато українських викладачів мають такі гроші?

 

– Що тебе дивувало, захоплювало, обурювало найбільше?

Дуже цікава ситуація з опаленням. Його в Китаї практично ніде немає. Взимку в “моєму” місті було мінус вісім, але за високої вологи це було дуже холодно. Ми мали опалення лише в тому корпусі, де вчилися іноземці. Більше ніде його не було: ні в гуртожитку, ні вдома у моїх китайських друзів. Взимку вони дуже тепло вдягаються, студенти сплять вбраними. В китайських фільмах можна часто побачити дуже теплі піжами, бо вдома не прийнято бути легко вдягненими. У них вважається, що вдома не має бути тепло. До цього звикають змалку.

Натомість вони переконані, що завжди має бути чисте повітря. Тому хоч на вулиці нульова температура, викладач заходить в аудиторію, де дуже зимно, і відчиняє вікно, щоб провітрити. А вікна там надзвичайно тонкі, вони зовсім не зберігають тепло. Зрідка використовують кондиціонери для нагрівання повітря. А в душах бувають жарівки, які гріють. Виглядає так, що ти стоїш в душі, тобі пече в спину, а довкола холодно. Доволі незручно. Це справді дивує.

Спілкувалась Наталка ГОЛОМІДОВА

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!