Виклик міліції?

  •  

    Мав дебютне затримання з браслетами.

    Центр Франківська. Повертались із донькою (14 років) на початку ночі додому в супроводі друга.
    На початку вул. Шевченка гальманули, щоб фіналізувати добу фотографією, кумедно тримаючись за опору якогось придорожнього знаку на тротуарі.
    Не встигли, бо поряд зупинилось червоне таксі служби 1558, з якого адресно лунала команда “пздвти нах”. Наша реакція складалась із неповного здивування і повної непокори з домішками не дуже симетричної відповіді.
    З авто вийшов пасажир і припаркував коло дверки “поліровку” – почату пляшку пива.
    Бажання розквасити мені лице він приховувати не став, але реалізувати не зміг лише тому, що був неточним – декілька разів промахнувся, навіть зі співучастю таксиста такого ж психотипу – “гопник-упорядник”.
    Розчарувавшись у своєму намірі, вони вирішили рушити наводити порядки десь далі. Ми перекрили рух, ставши перед авто. Одночасно настійливо викликали міліцію, повважавши вандалізмом спробу відкоректувати форму мого носа без моєї згоди і наперед погодженого результату.
    Таксист же прийняв власне оригінальне рішення, і взявся підтаранювати мене бампером машини з номером 0262 (букви я не зафіксував). Мої ноги його не слухались, не сходили зі свого. Тоді він різко газонув задом і, проїхавши метрів 300, втік по Січових Стрільців.

    До 1-ї години ночі ми чекали міліцію, тобто хвилин 40 – з врахуванням і розумінням її зайнятості, по відношенню до якої було б якось нечесно зробити виїзд бригади “холостим” – якби ми передчасно покинули “капітанський місток місця виклику”.

    Наряд прибув неквапом, пішки – зате більш нарядний, ніж ми очікували: Вона – майор і Він – лейтенант з високою тулією на голові.
    Про жодні оперативні дії йтись не могло, нам вже хотілось залишити бодай слід цього випадку у слідчому архіві, написавши заяву.

    Відповідь правоохоронців – “йдіть спати, не затримуйте, заяву донесете згодом на вулицю Московську” (стара назва звучала рефреном – для пані майора з великим міліцейським стажем ця вулиця ніколи не стане Бельведерською) – не зовсім влаштовувала друга-моряка – він помічник капітана, дуже добре знає, що таке середина відкритого океану навколо закритого металу корабля і прибережна смуга Сомалі. Йому за кілька днів – у багатомісячний “навколоземний” рейс.

    Тому він настійливо доводив, що ми не хочемо мати міліцію-плацебо нешвидкого вдаваного реагування, це заважатиме вижити організму країни, який не є смертельно хворим і його можна врятувати дієвими засобами.
    І що з таким реагуванням – краще взагалі без міліції, бо якщо немає на що покластись – тоді організм покладається на себе. Завершив словами: для чого ви носите погони і “фуражку”? – при цьому легенько торкнувся погона і тулії лейтенанта – просто для майже кінематографічного означення своїх слів.

    Від цього раптом відкрилась внутрішня Врадіївка пані майора, в роботу вступило все: язик, невичерпні запаси мізантропії, а головне – рація – до нас викликали якусь групу “миттєвого реагування”: не сорока-, а десятихвилинного.
    Виклик був швидший, ніж моя думка, що наша міліція – така, на яку треба викликАти міліцію.

    Ми все ще могли піти геть, але терпляче дочікувались “силовиків” – бойовим чоловікам, мабуть легше буде щось пояснити…

    За 10 хвилин з легкового “міні-автозаку” виходять вгодовані короткострижені “ґазди” в амуніції з апріорно злими очима.
    Без прелюдій – одразу прес, одразу – до всіх на “ти”, одразу – за грудки товариша, одразу – його затримувати.
    Я пробую з ними розмовляти. З поясненнями чомусь нікуди тицьнутись, у відповідь – дресирувальні імперативи “сидіти-лежати”.
    Раптово на нас накидаються – на півслові. Викручують руки – досі не зрозуміло, чому. Спочатку – не вдало – руки автоматично не піддаються: резистенс – насиллю. З’являється пекучий сльозогін в очі, впритул.
    Нічого не бачу, мене підбивають, падаю на асфальт, нічим дихати, в роті – конденсат якоїсь “чєрьомухи”, на спині – важке коліно одного з вгодованих спирає дихання, задихаюсь.

    Донька кричить, плаче, просить їх, присідає на асфальт, намагається дістатись до мене.
    Мене запихають в мінізак. Чую, як випадає десь під нього мобіла.
    Пробую сказати хоч щось доньці – вона плаче. Не встигаю, бо стартуєм.
    Вона, 14-річна дівчинка, залишається одна на темній безлюдній вулиці. 
    Ні, не безлюдній, лишилось ще двоє: Він і Вона. «Шуруй звідси» – шугнула пані майор. Лейтенанту теж в голову не прийшло провести дитину додому. А це – кілометр пішки, мені дуже страшно за неї. Годину тому тут їздило двоє агресорів на колесах. 
    Півроку тому мій знайомий, погідний і спокійний велетень, сівши у таксі в центрі Франківська, опритомнів серед ночі в заміському лісі голим, у початковий мороз. Що відбулось – не може згадати досі…

    Тепер я точно знаю, що соромно – не чинити опір такій міліції – яка для зручності може “ламати” і затримувати лише тих, хто її викликає, щоб сприяти подоланню злочинності – бо ці не тікають, а іншу сторону потрібно вишуковувати, це – неприбутково.
    Тепер знаю, що честь міліцейського мундира і його носія в більшості випадків не сумісна з честю громадянина.
    Чому недоторканість мундира має бути встократ вагомішою від нашої недоторканості? Чим цей мундир таке право собі – виборов, нам – довів, перед країною – заслужив?

    Вже у відділку я стверджую “ґаздам”, що вони – і є Беркут, незалежно від “роду військ”.
    У відповідь чую важку відрижку минулого – що “розповідатиму це тамбовському вовку” – від чоловіка, який у силу молодості в часи СРСР ще не встиг усвідомити навіть власного життя. Разом з відрижкою вноситься ясність, що українська міліція – це законно втілений русскій бунт: беззмістовний і нещадний.

    За кілька годин, що я провів у відділку (першу з них – цілу – у наручниках!), весь асортимент “притягнутих”, тобто привезених злочинців складали:
    – засцянці – за те, що попалились на сечоспусканні під деревами міського значення (один – попався на нереалізованій спробі),
    – меломани з гуртожитку – за те, що роззлостили бабцю-тихушницю,
    – юні матюкливці з дискотеки – за текст,
    – жовтошкірі студенти – мабуть за ментальність,
    – і все… 

     Тобто, окрім нас, притягнутих за виклик міліції (найтяжчий злочин, тому – в браслетах), решта затриманих – ті, від кого не може зазнати страшної наруги доторком пальців дуже сірий мундр. Тільки не бандити, з якими міліція веде – висловлюючись зрозумілими їй культурними радянськими кодами – лише “нєзрімий бой”.

  • На кожного, хто не квапився все підписувати, впливали єдиним, але популярним за частотою вживання вивертом: «якшо не підпишеш – закриваємо до ранку, а потім веземо в суд».  

    Покази “з моїх слів” записувала чергова відділку. Але чомусь всі три частини драми – з таксі, парочкою і ґаздами – описала однаковим, по-нострадамуськи багатозначним і розмитим висловом “зчинився конфлікт”. Коли я попросив реалізувати своє право описати все власноруч – модуляції в її юному голосі зашарілись: “Якшо ви вважаєте себе, шо такий мудрий – то пишіть собі…”

    Я навмисне не телефонував ні до кого з дружніх чинів чи адвокатів – і не лише тому, що право впливового дзвінка має бути рудиментарним – а й щоб відчути на собі весь техпроцес самозадовольняння ментів, які чомусь називаються міліціонерами.

    Зате тепер я знаю, що утримуючи таку міліцію – ми вгодовуємо дурну ілюзію свого захисту, цей постійнодіючий парад імітацій в парадних мундирах. І знаю, що ми не настільки захищені, щоб дозволити собі розкіш такої ненадійноі міліціі.
    Вона досі – та сама, що з легкістю зраджувала нам завжди – вступаючи у взаємовигідні стосунки з криміналітетом, беручи перед ним “під козирок”.
    І зрадить нас при першій же нагоді, будьте певні – так, як робить це на сході, віддаючи честь проросійським терористам, ми це побачили широко відкритими своїми очима щойно в Донбасі. І на півдні, розвертаючись задом до терористів у Одесі.

    Така міліція – це дисфункція організму країни. Звичайно, мова не про всіх, мова – про самі принципи “призОву” в органи, ідеологію їхнього виховання чи пріорітети їхнього проф. існування. Ідеологію знищення замінить ідеологія рятування лише, якщо правоохоронцями ставатимуть люди, здатні щось створювати, а не руйнувати – освічені і затребувані, а не комплексно меншоварті. Такі там є. Але за короткий період служби пануючим жлобством інфікуються теж. 
    Міліція лежить на збереженні у суспільства, як припадочна хвора на фальшиву вагітність, від котрої багато років чекають, що вона нам щось добре вродить.

    Її симптом – “мікрозаміщення великого ворога” підручним, доступним випадковим “мікроворогом”. Це – частина програми захисту розхитаного психічного здоров’я засобами ресентименту – штучним створенням образу злочинця з чогось, чому можна легко дати сатисфакційний щиглик в лоб, коли нема мотиваціі пошуку справжнього джерела проблеми бандитизму.
    Але для чого ця обманка нам, що може бути гірше, ніж вдаваний захист для “підзахисних”?
    Дуже хочеться відповідей

     

    Ростислав Шпук

     

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!