Чорний четвер

За час бойових дій на сході України загинули вже вісім прикарпатців. Найбільша трагедія сталася у четвер, 29 травня. Поблизу Слов’янська терористи збили вертоліт Мі-8, у якому загинули одразу шість співробітників івано-франківського «Беркуту».

У збитому гвинтокрилі було троє іванофранківців – старший лейтенант міліції Василь Семанюк, старший прапорщик міліції Володимир Шарабуряк, старший лейтенант міліції Петро Безпалько – та троє жителів Коломийського району: старшина Петро Остап’юк з Торговиці, старший сержант Віктор Яков’як з Голоскова та прапорщик міліції Володимир Лисенчук з Лісного Хлібичина.

Крім них, загинули семеро бійців спецпідрозділу “Ягуар” з Вінницької області та генерал Сергій Кульчицький.

На вшанування пам’яті полеглих міліціонерів на Івано-Франківщині було оголошено триденну жалобу. Біля пам’ятника працівникам органів внутрішніх справ, які загинули при виконанні службових обов’язків, виставили почесну варту. Прикарпатці молилися за упокій душ померлих, покладали до фотографій загиблих героїв квіти та запалювали свічки пам’яті.

У неділю, 1 червня, біля будівлі УМВС відправили панахиду за загиблими. Помолитись за душі полеглих працівників спецпідрозділу «Беркут» прийшов весь особовий склад Івано-Франківської міліції, а також декілька тисяч мешканців міста, незважаючи на безперервний дощ. Колеги по службі розказали, що втратили найкращих хлопців зі свого спецпідрозділу.

У понеділок, 2 червня, в Івано-Франківську та на Коломийщині відбулися похорони п’яти героїв. Не лише рідні і близькі, а й багато інших людей не могли стримати на цих похоронах сліз. Адже у вічність пішли молоді чоловіки, які могли ще довго і щасливо жити, виховувати дітей, працювати на благо України.

Наталія Безпалько, дружина загиблого старшого лейтенанта міліції, заступника командира взводу Петра Безпалька, розповідає про чоловіка:

        Йому ніколи не було страшно, бо це була його робота. Він хотів довести, що івано-франківський “Беркут” – це справжні патріоти. Це люди, які жили своєю роботою, які виконували свої обов’язки до кінця. Він мені казав: «Ми повернемося героями!» Тільки я не думала, що повернуться так…

        Ви собі не уявляєте, наскільки це була хороша людина. Який це був тато! – продовжує Наталія.  – Я не знаю, як цим двом діткам пояснити, що татка більше не буде. Тому що дитина у два роки вчить таткові казочку розказати, а старша просто плаче, бо вона реально розуміє, що татко за руку до школи вже не відведе. Я кожен день просто розказую, що татко приїде, і повірте, я в глибині душі вірю, що він має до мене приїхати, він мені обіцяв: «Ще трошки – і я приїду»…

Дружина втратила чоловіка… Брат втратив брата… Говорить брат загиблого прапорщика міліції Володимира Лисенчука Віктор:

        10 червня моєму братові мало виповнитися 30 років. Він був одружений, мав двоє діток. Дівчинці – 6 рочків, хлопчику – 7 місяців…

Брат поїхав на схід на Паску. Поїхав захищати Україну. Казав: служба є служба. Ми його розуміли. Говорив з ним по телефону, він постійно казав, що вернеться додому, і не вернувся. Казав, що в нього все добре, що він не голодує. Єдине – що постійно йшов бій, постійно стріляли. Поїхав брат на свою смерть…»

Ігор та Василь Яков’яки розповідають про свого рідного брата Віктора, полеглого працівника івано-франківського «Беркуту»:

        Після розформування «Беркуту» він лишився служити далі й поїхав захищати Україну. Останній раз я спілкувався з ним за півгодини до його смерті. Він казав, що 5 червня приїде додому. 

Він дуже хотів додому, був змучений. Там було важко. Кожен день йшли бої, стріляли по «вишці». Хлопці гинули кожного дня. В останній день їх шестеро сіли у вертоліт і везли генерала. Потім з Харкова вони мали повертатися додому.

Віктор мав одружуватися. Казав: «Коли ми зробимо там порядок і в державі буде спокій, я буду женитися». Дівчина його чекала, тепер сидить і плаче. Я йому казав: «Вітя, не їдь туди». А він мені відповідав: «Хто, як не я». Він мав товариша Петра, який теж загинув. Я їм двом казав: «Хлопці, не їдьте». А вони мені: «Вася, ти хочеш, щоб “зелені чоловічки” були на Франківщині?»

Їх погано забезпечували. Тижнями не було що їсти і пити. Хлопці брали воду з калюж. Їсти було тільки тоді, коли приносили люди. Після того, як людей евакуювали, з постачанням виникли проблеми…

Брати думають, що вертоліт збили невипадково. Вважають, що в армії є «криси», які за гроші продали інформацію про вертоліт, в якому летітиме генерал. «Якщо влада не поборе зрадників, ми не виграємо війну», – переконаний Ігор Яков’як. Відтак вони вимагатимуть службового розслідування СБУ та МВС за фактом масової загибелі, щоби знайти тих, хто здав інформацію сепаратистам.

А от родина Петра Остап’юка досі не провела його в останню путь. Тіло полеглого через постійні бойові дії не можуть привезти додому. Розповідає мати героя:

        Йому мало бути 26 років 16 червня. Він мені дзвонив і казав: «Мамо, я приїду на свій день народження, і ми будемо відзначати». Він не був одружений, не мав дітей. Коли син їхав, він мені сказав, що їде до Львова. Я не знала, що він їде на схід. Він мені казав: «Нас у Донецьк не візьмуть, не переживайте, мамо». Коли я закриваю очі, бачу, як він мені посміхається і каже: «Мамо, як ваше здоров’я?» Але він вже мене не спитає, як я.

Не знаю, чи хтось мене зможе зрозуміти. Зрозуміти, як то важко чекати тіло сина. Ніхто не чує моє горе. Ніхто мені не каже, коли привезуть тіло мого сина.

Не знаю, до кого мені звертатися. Хіба до одного президента. Привезіть мені тіло мого сина! Я більше ніякого прохання не маю. П’ятьох побратимів мого сина похоронили, генерала похоронили, а мого сина не привезли. А по телевізору сказали, що попрощалися з загиблими патріотами…

Мати загиблого «беркутівця» сподівається,  що її почують високі чиновники, і знову і знову, плачучи, просить привезти їй його тіло. 

        Жоден депутат не пішов на передову. Мій син пішов і поліг. В селі його навіть на цвинтарі не хочуть хоронити. Кажуть хоронити біля церкви, бо він є герой. Він мені сказав: мамо, я за Україну життя віддам, бо хочу, щоб як не я, то ви жили вільно.

Він поїхав туди в другий день Великодніх свят. Дзвонив мені щодня. А в четвер вже не відповідав на дзвінки. В четвер його вбили…

Яценюк казав: “Куля в лоб, так куля в лоб”, а тепер боїться тої кулі. А я далі тиждень чекаю на тіло сина. Вони собі сидять в кріслах, а моя дитина сорок два дні під кулями була голодна. Туди його було кому послати, а звідти забрати нема кому.

Василя Семанюка, Володимира Шарабуряка і Петра Безпалька похоронили на Меморіальному кладовищі, неподалік від могили воїна Небесної сотні Романа Гурика, а Володимира Лисенчука та Віктора Яков’яка – в їхніх рідних селах на Коломийщині.

«Я була у Франківську на панахидах побратимів сина. Кажу: мого сина нема, буду молитися за синів інших людей», – каже матір Петра Остап’юка, сподіваючись, що тіло її сина якомога швидше повернуть додому.

 

Іван ХАРКІВ