Україна як тетин грамофон

  • Колись я мав тету у Львові. Хоча, швидше, не тету, а двоюрідну бабцю, якось так. 

    Було це ще у дитинстві, на зорі дев’яностих. Батьки тоді часто їздили до Польщі продавати якісь дивні речі, на зразок держаків до лопат чи пластмасових рамок для кишенькових дзеркалець, і залишали мене у тети на кілька днів. 

    Жила вона на вулиці з незвичайною назвою Під Дубом. Двір будинку примикав до залізничного насипу, і тета мені забороняла там гратися. Але мене, якщо чесно, не дуже туди й тягнуло. Значно більше мене манив таємничий побут її квартири. Вінтажний, дорадянський, він добре поєднувався з браком природного освітлення (кімната мала єдине вікно, яке виходило у вузький внутрішній двір) та застарілою системою опалення (пічне газове). Пам’ятаю також, як за вікном цвіла вишня, а відразу за нею, стрясаючи її білу крону, пролітали поїзди на Київ та Одесу. 

    Тета частувала мене гербатою, розповідаючи історії з минулого під акомпанемент настінного годинника з маятником. Навколо були темні креденси, велюрові портьєри та чорно-білі, пожовклі від часу фотографії. Але найбільше мені запам’ятався грамофон. 

    Коли він був закритий, він виглядав, як оббитий чорною тканиною ящик, який стояв, накритий вишиванкою, на лакованій фігурній підставці в кутку кімнати. Коли тета знімала вишиванку та акуратно піднімала кришку, з-під неї виростав медово-жовтий, мідний чи латунний, гладко відполірований розтруб. 

    Платівки, які ми ставили, були якісь дивні. Значно товстіші за ті, з яких мама вдома слухала «АББУ», і зовсім не гнулись (пізніше я дізнався, що це був не вініл, а шеллак, матеріал, який використовували для виробництва платівок до 1940-х років). 

    Коли голка падала на чорну блискучу поверхню, чувся голосний тріск, схожий на той, який тепер звукорежисери r’n’b-треків накладають на початок вступу для більшої солідності. Але зі старих платівок не читали реп. Звідти лився дивний, не схожий на людський, голос. Він співав про щось таємне, про щось світле і в той же час потойбічне. А фальшиві, спотворені грамофоном звуки інструментального супроводу викликали асоціацію зі скреготом зубчастих передач часу… 

    Через багато років (тета давно померла, а грамофон взагалі невідомо куди подівся), прогулюючись весняними вуличками десь в районі Підзамчого, я побачив стару вишню у хмарі білого цвіту за огорожею церковного подвір’я. Почув схвильований стукіт коліс поїзда, що пролітав повз сусідній квартал, і раптом відчув атмосферу напівтемної, забутої тетиної кімнати. Відчув так реально, так об’ємно, що зупинився посеред вулиці і мало не заплакав. 

    Повернувшись додому, я довго шукав пісню, яку ми слухали тоді. Ні назви, ні імені співачки я не пам’ятав, але подумав відразу про Соломію Крушельницьку. 

    І я таки знайшов ту пісню! Я навіть завантажив її у форматі lossless. Запустив та затамував подих… Яким же було моє розчарування, коли я не почув там ні знайомого потріскування, ні нереального, трансцендентного голосу. А почув лише, як звичайний, дуже погано записаний жіночий вокал протяжно та якось ніби плаксиво про щось співає. Про що саме, розібрати було неможливо; але інтуїтивно відчувалось – про щось далеке, чуже і давно не актуальне…  

    Ні, я особливо не засмутився. Я раптом зрозумів: інакше й бути не могло! Між мною тепер і тим мною, яким я був у шість років, така ж приблизно різниця, як між платівкою з шеллаку і файлом у форматі flac. 

    Та це не кінець історії. Наступного дня мій друг повернувся з Нью-Йорка. Він був у стані легкої депресії, як і більшість тих, хто повертається в Україну з Заходу. Зайвий раз нагадав, що ми безнадійно відстали не лише від Америки, а й, наприклад, від Польщі (у нього в Варшаві була пересадка). Я, звичайно, погодився. Але раптом подумав: а чи варто нам взагалі хотіти їх доганяти? 

    Українська національна ідея (якщо вона взагалі існує), подумав я, за формою своєю та змістом дуже вінтажна. Україна чимось сильно нагадує накритий вишиванкою грамофон моєї тети, на якому можна слухати лише платівки з шеллаку. 

    Запорізька Січ, УПА, прозорі рустикальні пейзажі Шевченка… Хіба їм місце серед офісних будівель, облицьованих склом та алюмінієм? Серед бетонних естакад транспортних розв’язок? Вони зів’януть, втратять об’єм, як романс Крушельницької на айподі.  

    Хіба не краще взяти приклад із червоних кхмерів? Остаточно зруйнувати сірі пострадянські міста, які у довгих муках і так практично вже перетворились на руїни самі по собі. Піти в села, в ліси, у криївки. Взяти з собою креденси, гербату, старі фотографії (не обов’язково вояків УПА; це можуть бути, наприклад, чекісти на відпочинку в Криму) та грамофони, на яких слухати тепле лампове потріскування серед цвітіння вишневих садів та схоже на звук роботи електротрансформатора тихе гудіння хрущів. 

    Звичайно, нічого такого я другові не сказав; не хотів ще більше псувати йому настрій. Тим більше, він заговорив про якісь реформи і додав, що, в принципі, сподівається на краще. І, можливо, має на це підстави, подумав я. В сенсі, що з найстарішої та найзаїждженішої платівки можна витягти принаймні кілька гідних для модного радіохіта семплів. 

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!