Я дивився інавгурацію Петра Порошенка на президента України. Це було справді театральним видовищем. На театрі я трохи розуміюся. Великим реформатором новочасного театру був Константин Станіславський – росіянин. Те, що росіянин, очевидно, не має значення, але завдяки його науці можна інтерпретувати театральний твір. Також і той, який відбувся в українському парламенті.

 

Передовсім, те, що сам задум урочистості не відрізнявся від візантійської естетики подібних урочистостей у Кремлі чи Мінську. До того, ще й небувалий випадок із зомлілим солдатом, якому можна надати символічного значення. Вже точно надали.

Прохід просторими порожніми коридорами парламенту самотнього майбутнього рятівника, обдарованого надією народу. І раптовий вихід до зали, наповненої натовпом у очікуванні.

Дійсно не розумію – пощо це все? Чи режисери цього спектаклю не зауважили подібності надмірним вихвалянням деяких інших осіб і ситуацій?

Потім спів гімну, отримання президентських клейнодів і промова. До народу.

Я уявляв собі, що хотів би почути, якби був простим українцем, живучи, наприклад, в Івано-Франківську. Українцем, який вже трохи побував у світах, шукаючи заробітку, який має свої амбіції, не є сліпим фанатиком церкви чи нації. Хоче створити сім’ю, ходити рано на роботу, а у відпустку їздити кудись на Балтику чи до Хорватії, до того ж любить російський театр і кіно.

У перших реченнях промови я почув все те, що добре знаю з історії. Наближення війни. І що генерали мають бути героями. Сильна армія і її генерали – це звучить досить тривожно. Але розумію, що українські патріоти були цим задоволені, бо «президент не боїться». Для прихильників миру і Європейського союзу президент теж щось має. Країна буде розвиватися, бо найголовнішими є праця і гідна оплата. Найбільшим капіталом є талановитий народ. Президент має також добрий рецепт на викорінення корупції. «Громадяни не дають, службовці не беруть. Просто!» – каже він, посміхаючись. 

Багато президент говорив і про російську мову, і про повагу до національних меншин, як це записано в Конституції. При цьому раз наголошував на тому, що українська мова є обов’язковою, а іншим разом підкреслював, що російська мова теж має свої права. Але того, якими є роль і характер співіснування цих двох мов і народів, не пояснив. Так записано, і так має бути. Не думаю, що російськомовних громадян це могло заспокоїти.

Петро Порошенко запевнив, що не буде мстити. Не до кінця розумію – за що можна мстити? 

Мабуть, йшлося про жертви українського народу, які загинули від рук саме тих російськомовних громадян України. Але ж люди гинуть з обох сторін.

Така риторика нагадує мені політичну і культурну свідомість влади міжвоєнної Польщі стосовно українців (чи тодішніх русинів). Тоді теж боролися з українськими терористами. Як показала історія, така політика провадить у ніщо.

Однак український президент сказав, що не бути мстити. Ну, добре, але в такім разі це вже є підтвердженням провини громадян східної України, котрі виявили непослух. Чи є вони зрадниками? Чи треба розуміти це так, що президент простягає їм руку? Президент милосердний?

Президент згадував також про Небесну сотню – про людей, які віддали життя за нову Україну. Так, але серед загиблих були також і міліціонери, які ще недавно воювали з демонстрантами. Чи вони теж належать до цієї трагічної групи загиблих?

Хіба повсталих російських мешканців Донбасу не можна потрактувати як співгромадян одного суспільства, яких треба би було до себе прихилити? Чи це буде виявом слабкості влади? Якщо одні разом загинули, то ті, хто залишився, мають навчитися разом жити.

Також президент звернувся до присутніх представників ЄС: «Тримаю ручку і готовий підписати угоду про економічну асоціацію з ЄС».

Чи новий президент справді думає, що хтось втягне до асоціації державу, в якій йде громадянська війна?

Може, зважаючи на правду, яка стосується суспільно-економічних реформ в Україні, варто було би підготувати громадян до випробувань, які їм навіть не снилися?

До безробіття, високих цін, малих зарплат, закриття підприємств і т.д. Слід би попередити, що період перетворень буде тривати добрих кілька років і що буде справді важко, а не підтримувати облудне уявлення, що «ЄС нам дасть».

Необхідно також сказати, що децентралізація влади невідривна від прийняття відповідальності місцевим самоврядуванням. Що зробити, щоби це не перетворилося у феодальні володіння під владою місцевих князьків?

Росіяни були задоволені промовою Петра Порошенка. Вони знають, що за такою стереотипною, самозадоволеною і непрагматичною риторикою ховається примара хаосу і слабкості, а саме це вони люблять найбільше.

Український президент тішиться підтримкою Заходу, як і весь український політикум, але я не впевнений, що він дійсно добре цей Захід розуміє.  

Для багатьох поляків є трохи дивним той факт, що вибори виграв представник олігархії, супроти якої виступив Майдан. Адже ця людина вже була задіяна у попередніх політичних розкладах. Видно, це є особливістю української суспільної логіки – успішна особа допоможе досягнути успіху всім. 

Президент, вдовольнивши цікавість слухачів, самотньо виходить з будівлі українського парламенту. Ще на мить зупиняється біля солдата, який мало не зомлів. Вояк показує, що все ОК, і президент сідає до автомобіля. Від’їжджає. Та й все. Кінець спектаклю. Все вдалося. Залишилися враження і запитання.

Промова тривала 20 хвилин. Надто коротко як на промову, яка має відкрити двері до нормального світу. Надто мало, щоби хоча б спробувати прояснити обивателеві нову реальність. Не переконав мене пан президент. 

Президент не є володарем, не є вождем. Він є провідником. Урядування – це не тільки декрети, накази, але передовсім заохочення до своїх істин, аргументів, до праці, до спільної діяльності, до відповідальності, до віддавання, до будування, до бажання розуміти, до самостійності, до толерантності, до жертовності, до упокорення і терпеливості. Амінь.

Переклад з польської Тараса ПРОХАСЬКА