Марія ТКАЧІВСЬКА: «Люблю заглядати у слово зсередини»

Вона любить черешні на перше, на друге і на третє. Так само на перше, друге і третє може читати Ремарка. Уранці бігає – ну хіба що гатять блискавки. Мало спить і багато ласує кавою. Цінує дружбу і не терпить нахабства. Закінчила Чернівецький університет і очолює кафедру іноземних мов та перекладу в Прикарпатському. Спробувала писати усе: від афоризмів до романів, крім хіба ще епопеї. Тричі ставала лауреатом «Коронації слова» –  міжнародного літературного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей: у 2007-му – за «Тримай мене, ковзанко» (номінація “Романи”), у 2012-му – за «Обережно, діти» (номінація “Дитяча проза”) та нещодавно – за добірку віршів (номінація “Пісенна лірика”).

Сьогодні івано-франківська письменниця Марія Ткачівська розповість читачам «ГК» про свої творчі секрети.

 

– Є поети, орієнтовані на натхнення, а інші свідомо працюють над текстами. Вам вірші пишуться самі собою чи ви робите їх навмисно?

 

У мене звичайнісінька творча кухня: коли відчуваю, що хочу щось написати, то сідаю і пишу. Це може бути і вночі, і в автобусі… Раніше, коли я писала більше поезію, то могла зупинитися, присісти десь на лавочку і записати все те, що мені приходило в голову. Згодом все перейшло на більш комфортний рівень: із прозою я дружу по-іншому. Хоча кухня та ж: свідомо чи інтуїтивно виймаю текст зі свого «архіву» емоцій і викладаю його на папір (тепер вже в комп’ютер). Мені подобалося себе дивувати. На замовлення писати не люблю, хоча роблю це теж. Це займає багато часу. Більше я люблю те, що йде від серця. 

 

– А що допомагає, якщо треба: лампа з абажуром, горнятко кави, алея в парку?

 

Звичайно, горнятко кави! Навіть якщо пишу в бібліотеці, тоді беру з собою термос.

 

– Ваша кожна наступна книжка – новий рід або вид літератури: роман, дитяча проза, драма. Не важко бути «різножанровою»? 

 

Мені цікаво бачити себе з різних сторін, ніби в дзеркало: в анфас, у профіль.

 

Поезія – це миттєва продукція душі, яка не обов’язково стосується мене, не означає, що я сама це пережила. Писати поезію важко в тому плані, що потрібно максимально згустити важливу емоційну людську глибину.

 

У прозі я також люблю не розмитість, а згущеність і філософію. Проза для мене – дуже широке поле, де я можу відчути багато людей одночасно. Це можливість перевтілитися, бачити, як в тій чи іншій (особливо складнезній) ситуації може поводити себе людина, яку ти не розуміла до тих пір, поки не почала писати.

 

Коли пишеш, ти заглиблюєшся в такі пласти, в такі глибини людської душі, де несподівано для себе відкриваєш якісь особливі людські фасетки, особливі людські сторони, особливо гострі кути, і тоді ти починаєш ліпше розуміти людей. Тому я дуже люблю прозу. Саме в прозі я відчуваю себе глибшою, повнішою. Я таки люблю її писати більше.

 

– Вам ближчі true story (правдиві історії) чи вигадана реальність?

 

Я більше писала правдивих історій, які змогла побачити з письменницького боку значно ширше, ніж розповіла мені людина. Так трапилося із «Ковзанкою» (роман «Тримай мене, ковзанко» – авт.): людина просто розповіла про свою подругу. То було п’ятихвилинне пиття кави, яке вилилося потім у великий роман. Я уявила, чим можна наповнити життя людини, якої я зовсім не знала, але це абсолютно правдива історія про наших заробітчан за кордоном.

 

Зараз у мене є ще не виданий історичний роман, який не думала, що зможу осилити: про голод. Я писала його цілком правдиво, але відверто кажу – боялася сама себе поставити на місце героїв, тому що тема дуже болюча, важка. Цю історію мені розповів п. Мартин із Рожнева Косівського району –  настільки щира, гарна, світла, добра, в моїх очах дуже велика людина, яка перейшла таке життя, про яке я не могла б писати неправдиво.

 

– У вас в шухляді ще якісь книжки лежать?

 

Є… таке, на цей раз щось із вигаданого. Я написала один роман про молоду жінку, її студентське  життя, всілякі смішні приключки… Дуже веселий і жартівливий роман. Все інше хай залишається інтригою.

 

Ще є, на мій погляд, цікаве в мене: книга авторських афоризмів, яка для мене дуже важлива. Чому афоризми? Люблю заглядати у слово зсередини.

 

– Хоч одним-двома афоризмами поділіться…

 

Віра – це бездонний кошик, з якого щораз можна вийняти не пряник утіхи, а зерно впевненості.

 

У вірі докупи складаються не тільки долоні до Бога, але й стежка до себе самого.

 

До віри веде сто кроків розчарувань і сто кроків надії.

 

– Як народжуються ці афоризми?

 

На язиці чи на олівці. Не знаю. Не знаю також, чи маю право називати їх афоризмами. Я завжди їх складала. На якомусь етапі відчула, що розгубила дуже багато таких-от сентенцій, які комусь десь говорила, якими когось вітала. Тому записала те, що могла порятувати.

 

– Чи працюєте зараз над тим, щоб усе написане видати?

 

Звичайно! Є вже напрацювання щодо видання одного з романів. З афоризмами не поспішаю, бо в мене є цікава ідея, «ноу-хау», з яким я поділюся тільки з видавцем.

 

– Як почалися ваші стосунки з «Коронацією слова»?

 

Десь років десять тому я побачила рекламний ролик і надіслала своє оповідання, яке називалося «Проща». І отримала письмову позитивну оцінку про відбір мого твору із пропозицією дещо допрацювати текст (тоді ще «Коронація слова» присилала рецензії). Що я зробила? Написала цілком інший роман – і надіслала його. Це був роман «Тримай мене, ковзанко», що отримав лауреатство в цьому конкурсі. І це мені почало подобатися, я надіслала ще свій дитячий роман, за який отримала чергову відзнаку. А потім – поезію. Ще маю запас для п’єси.

 

– А що, можна лише раз подаватися у кожній номінації?

 

Ні, не має права брати участь той, хто отримав перше місце.

 

– У «Коронації слова» завжди є тисячі учасників, непросто, напевно, пробитися в лауреати? Ви ж тричі потрапляли в «золоту десятку».

 

Я не знаю, скільки цього року було учасників у пісенній ліриці, але знаю, що найбільше завжди романів. У той рік, коли я надсилала дитячий роман, казали, що надійшло загалом 8 тисяч романів. Нагородження дуже урочисте, і немає особливого розчарування, чи в тебе друге місце, чи третє, чи ти є дипломантом, бо все одно ти належиш до тих десяти найкращих у своїй номінації.

 

– Чи беруть на себе організатори відповідальність за долю творів-переможців? Що дає перемога в «Коронації слова»?

 

Із «Коронацією слова» співпрацюють видавці, які відбирають твори, які їм до вподоби. Це дуже важливо для авторів. Та й для видавців теж. Крім того, «Коронація» – це гарна можливість для спілкування і зустрічей письменників. Засновники конкурсу  –  пані Тетяна та пан Юрій Логуші –  дбають як про українську літературу, так і про «коронаційний» дух, і це особливо приємно. Щодо мене, то я люблю цей дух, тому із задоволенням їжджу на «коронаційні» зустрічі. 

 

Стосовно моїх творів, то відразу ж після «Коронації» мені запропонував надрукувати роман «Обережно, діти» харківський «Клуб сімейного дозвілля», одне з найбільших і найпрестижніших видавництв. Звичайно, я була дуже задоволена. Мені навіть запропонували видати продовження цієї книжки, якщо я напишу. 

 

– В «Обережно, діти» багато вашого сина? Чи сильний у вашій прозі автобіографічний момент?

 

О, там є мій син. Я дивилася, як росте моя дитина, і мала від цього велике задоволення. Мала правдивий приклад, як дитина може діяти в тій чи іншій ситуації, як міська «асфальтна» дитина абсолютно не має уяви про життя в селі. А стосовно інших романів і оповідань – автобіографічного моменту немає ніде. Хоча писала я їх в будь-якому разі душею.

 

– Який, по-вашому, рецепт успішного роману?

 

Я себе без гумору не можу уявити. Це в мене від бабусі. Я взагалі починала свою творчу діяльність із гумору: писала листи, привітання, дрібні гуморески про колег, знайомих. І все це розгубила. Але за тим, що з мого життя пішло, не шкодую, бо завжди на зміну приходить щось інше. А крім гумору, це є, мабуть, життєвий досвід, внутрішній діалог з героями, інтуїція і плинність думки, коли пишеться на одному диханні і є щирим. Оце, певно, мій єдиний рецепт: все, що пишеться легко, мало б легко читатися.

 

– Чим для вас є література, в сенсі вашої творчості?

 

Для мене це, мабуть, перебування в різних пластах, де я ніколи не бувала. Своє життя в інших іпостасях. А загалом, література для мене – в першу чергу діалог. 

 

Розмовляла Наталія АСАТУРЯН

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!