Візьмемо середньостатистичного донеччанина. Навіть не реальну людину, а умовний образ. Так би мовити, сферичного жителя Донбасу у вакуумі. Світогляд його базується на неймовірній кількості забобонів, стереотипів та ірраціональних переконань, корінь яких, безумовно, лежить у невігластві. Якщо ви ризикнете поставити під сумнів хоч одну тезу з системи його поглядів, то зустрінете запеклий опір, подібний тому, з яким люди середньовіччя відстоювали геоцентричну систему світу і категорично не хотіли визнавати, що земля таки обертається навколо сонця. Список основних догм, що регулюють поведінку нашого умовного донеччанина, ми спробуємо навести нижче.

Безумовно, це не стосується абсолютно всіх жителів Донбасу – на сході повно тверезомислячих і освічених людей. Більше того, я впевнений, що деякі з перерахованих нижче тез з протилежним знаком, на жаль, так само глибоко сидять у свідомості окремих жителів Правобережжя. Але зараз ми маємо на увазі саме тих, хто з перекошеним від злоби обличчям волає “Росія!” і махає триколорами на мітингах за відділення Донбасу. Тих, хто в своїй щирій омані, подібно до бабусі, що підкладала хмиз у багаття, на якому спалювали Яна Гуса, перекриває дорогу бронетехніці української армії. Звісно, якщо не підживлювати ці переконання пропагандою, як зараз або під час Помаранчевої революції, то вони й не дуже заважають жити. Проте ми бачимо, до яких наслідків призводить ця система поглядів, коли набуває форми психозу.

Текст, написаний нижче, – зовсім не спроба познущатися з неосвіченості цих людей або піднятися за рахунок їх приниження. Скоріше, це аналіз і прагнення знайти точки дотику. Адже ці люди складають частину населення нашої країни, причому досить вагому, і їх голоси на виборах мають таку ж вагу, як і голоси решти громадян. АТО скоро закінчиться, пелена під назвою ДНР спаде з їхніх очей, і нам треба буде якось налагоджувати контакт. А будуючи діалог з цими людьми, треба враховувати, наскільки вони відрізняються і в якому середовищі виросли і сформувалися.

 

Перше і найбільш актуальне – це ставлення донеччан до так званих “западенців”. Саме ти, тримаючи зараз в руках газету або пробігаючи очима по цих рядках на екрані монітора, сам того не підозрюючи, викликаєш у донецької людини почуття від легкої недовіри до лютої ненависті, яку регулярно підживлює пропаганда. Для знищення всіх цих упереджень достатньо однієї-єдиної особистої зустрічі чи візиту до Львова, але, на жаль, саме через ці переконання вони є малоймовірними.

Отже, по-перше, ти “бендеравєц” і поплічник Гітлера. Навіть якщо конкретно твій дід чи прадід воювали у Другій світовій на боці СРСР і ти свято шануєш їх подвиг, тобі навряд чи вдасться поліпшити свою репутацію – надто вже сильний принцип колективної відповідальності. І тут фактор невігластва діє на всі сто. Ніхто не робить різниці між ОУН, УПА, дивізією “Галичина” і батальйоном “Нахтігаль”. Кожен українець, який посмів брати участь у цій війні не на боці Рад, у свідомості донецького люмпена відразу стає оскаженілим нацистом і зрадником, який стріляв у спину доблесним червоноармійцям. Звичайно ж, якщо розібратися, то ідеологія ОУН-УПА від нацизму далека, як життя Петра Симоненка від принципів марксизму-ленінізму, “зрадники” нікого не зраджували, тому що в більшості своїй навіть не давали присяги Радянському союзу, а горезвісна “стрілянина в спину” є поширеною у всьому світі і в усі часи тактикою боротьби, якою не гребували ті ж брянські партизанські загони. Але для цього треба з’ясовувати правду. Пропаганда ж не вдається в такі подробиці і годує довірливе населення виключно штампами, що перераховані вище. 

Дуже стійким є міф про те, що на Західній Україні абсолютно не шанують пам’ять героїв-червоноармійців. Тому що кожне знесення будь-якого зношеного потворного шматка бетону, вставленого на честь перемоги Союзу в якомусь провінційному містечку, підноситься в ЗМІ як ідеологічний акт, спрямований на осквернення пам’яті предків, і супроводжується факельними ходами, нацистськими маршами і вогнищами з книг. Ми всі пам’ятаємо, яка істерія була роздута в медіа через перенесення – навіть не знищення – “Бронзового солдата” в Таллінні. У той час як на сході всі ці численні монументи нікому не потрібні, розвалюються від старості і являють собою досить жалюгідне видовище.

Донеччанин щиро вважає «западенців» іншими. Іноді навіть не зовсім українцями. Або не зовсім справжніми українцями. “Всю свою історію вони були під австроугорцями” – досить поширений аргумент на користь того, що ”українськість” східних українців більш українська, ніж “українськість” західних.

На заході всі католики і хрестяться неправильно – навряд чи хтось із тих людей назве більше однієї відмінності католицизму і православ’я, але маємо те, що маємо. І, не приведи Боже, хтось із них прийде до влади – православній вірі настане гаплик. Принаймні так говорили в 2004-му році. Однак “бендеровєц” Ющенко не виправдав надій і не закрив жодного храму УПЦ МП. Баптисту Турчинову, мабуть, теж було не до цього. Тепер з побоюванням чекають, коли ж валити храми почне Порошенко.

м. Донецьк

(Далі буде)