Легенди донецьких підземель Чупа Олексій. Бомжі Донбасу. — Брустурів: Дискурсус, 2014

Будьте ви, випадковий чи все ж зацікавлений читачу, хоч тричі істориком, маючи на те підтвердження – диплом від провідних закладів освіти, я готова битися з вами об заклад, що ви ніколи не чули про Яроград, Мокричі та Чорне місто, навіть у легендах чи переказах. А от Клаус Вагнер, місцевий поліглот, слюсар, історик та археолог, не тільки чував про ці міста, але й має докази – книгу істинної української історії, яку зачитує у справжнісіньких підземеллях, похованих під руїнами макіївського заводу, групці безпритульних, які теж чи то дивом, чи то провидінням натрапили на цю покинуту місцину. Фабула доволі претензійна і вимагає від автора не тільки достовірної реалізації повсякдення жителів найнижчого соціального прошарку, не тільки спирання на історичні реалії, але й хиткого балансування між двома сюжетними лініями, які переплітаються, впливають, спричиняють і пояснюють одна одну. «Бомжі Донбасу» – це не просто історія про сьогодення, це намагання зазирнути в майбутнє за допомогою минулого.

Починається все доволі трешово. На відміну від першої книги Олексія Чупи «Десять слів» – пронизливої, сповненої туги та ніжності, що вихлюпує за тканину тексту і за межу слів, ця книга є несподіваною. Несподіваною у всіх аспектах: четверо волоцюг, кожен зі своєю історією, яку можна було би побачити у випусках новин, змагаються за право жити з такими, якими вони були раніше, і навіть з подібними собі теперішнім. Часом їхня боротьба жорстока, вимушена, іноді від способів протистояння навертаються на очі сльози, але тільки від сміху – письменник анітрохи не шкодує тих, чиїм життям проживає – герої звикли ходити на загострених лезах осуду і мимоволі протистояти світові середніх громадян, поза яким наразі перебувають. Вони майже єдині в Макіївці говорять українською, наважуються на рішучі дії щодо нахаб та навіть змушують свідків Єгови відкрити справжнє обличчя: «На зупинці доволі людно, на нас дивляться насторожено, не приховуючи роздратування та навіть огиди. Під каптурком зупинки сидять дві молоді дівчини з розкладкою єговістських журналів «Сторожова Вежа». Славко стоїть дещо осторонь. Він єдиний одягнений у більш-менш пристойні речі, і дівчата, натхненні його харизматичною зовнішністю, вирішують із ним заговорити. Мені все чути.

– Здравствуйте. Скажите, мужчина, а вы довольны своей жизнью? Довольны нашим обществом, нашей властью?

Славко дивиться на них так важко, що мені стає страшно за цих двох молодих дурепок.

– Ні, не задоволений, – врешті відповідає він.

Дівчата так радіють потрібній їм відповіді, що навіть не зауважують його похмурого вигляду й того, що цей чолов’яга відповідає чужою їм мовою.

– И как вы думаете, почему так? Есть какой-нибудь выход?

– Не знаю. Я довго його шукаю, але не знаходжу. Підкажете?

– Мы думаем, что вам следует попробовать обратиться к Богу!

– Серйозно?

– Конечно!

– На планеті сім мільярдів людей, а він вислухає мене без черги?

– Бог всемогущ!

– Давайте не будемо сперечатися на цю тему, Бог сильно підірвав свій авторитет в моїх очах. Я тепер іншому вірю.

– Кому?

– Калашникову.

– Это проповедник?

– Ага, проповідник. Я вірю тепер лише автомату Калашникова. Проблеми з владою й суспільством, про які ви згадували, можна вирішити лише з його допомогою. А зі своїми проблемами я вже якось сам.

– Но то, о чем вы говорите, – грех!!! Нельзя решать проблемы оружием! Наша Церковь проповедует мир, любовь, ответственность, в конце концов! Если вам на себя наплевать, то подумайте о страданиях, которые вы можете причинить своим родным, подумайте о доме своем, о своем хозяйстве, которые без хозяина придут в упадок! Подумайте об этом!

– У мене нема рідні.

– Как – нету?!

– Ну, так склалося, що нема.

– А квартира?

– І квартири нема. Ви що, не бачите, що я безхатченко?

– Что?

– Я – бомж.

– И что, никакого имущества?

– Абсолютно ніякого.

– Церкви на тебя наплевать».

Начхати на них насправді не тільки церкві, але й усім людям, які оточують цю дивну компанію. Хоча, в принципі, ці емоції взаємні. Гнані голодом і перспективою холодної безрадісної зими, хлопці виходять на старий завод, де більш-менш влаштовуються, а потім знаходять того самого Вагнера, про якого говорилося на початку. І тут починається найцікавіше: вже випробуваний не раз жанр «роман у романі» (до речі, і самим Чупою у його «Десяти словах…») знову лучить у центр і б’є по найболючіших місцях кожного українця – історії його роду і народу. У романі Олексій провокує і тим надихає на боротьбу і встановлення історичної правди. Чи дійсно міг статися розкол між дружиною Святослава, яка, не послухавшись наказу, таємно прийняла християнство? Чи справді отак, з нічого, могло виникнути поселення, що опісля нараховувало близько 70 тисяч мешканців? Чи справді…

Таких питань поставлено безліч, так само, як безліч проведено паралелей та створено ілюзій. На наших очах будується нова держава, фактично з нуля (вагому роль у її розвитку та процвітанні відіграє талановитий керівник), проходить певні етапи розвитку: перемогу, гірку поразку, усвідомлення та сумнів, і кінець-кінцем зникає, як зникала з мап не одна могутня країна. Саме тут минувшина тісно переплітається з теперішнім: фрагмент прийняття яроградського законодавства чимось нагадує прийняття «піжамної» Конституції України: «Писар розповідає легенду, згідно з якою натовп оточив Зборню і не випускав звідти делегатів майже двадцять днів, щодня ставлячи під двері для них відро води та дві хлібини, допоки радники не створили, не узгодили і не винесли на розсуд спільноти правила, за якими міщани судили би всіх, хто пішов проти Бога і братів своїх, порушивши закони міста. Врешті, схудлі й виснажені радники привселюдно зачитали свій документ, який був прийнятий товариством одностайно й практично миттєво».

Стосунки влади й громадськості характеризуються оббріхуванням та нечесними методами боротьби: «Жоден князь, жоден правитель іноземний не надіслав навіть слова привітання непоступливій і гордій Украйні, хоча всі чудово знали про день знаменний, бо навіть в краях далеких Украйна зажила хорошої слави завдяки купцям, що вільно торгували на Низькому. Жоден правитель не висловив поваги своєї містові, натомість утікачі з володінь князевих розповідали дивні речі: що Церква єдина Божа розділилася й існує два обряди тепер – східний і західний із центрами у Цареграді та Римі, і що неприязнь велика межи послідовниками обидвох учень, що скубуться вони «яко пси зголоднілі за хліба шматок», але є одне питання, в якому вони на диво одностайні, – питання Украйни. Владики церковні Риму і Цареграду вимагають «від митрополитів та біскупів помісних оголосити про відлучення від Церкви народу Украйни за закони дикі, що дозволяють перелюбство, і знищити місто, що переповнене хіттю гріховною».

Збережені тут і паралелі між героями минулого та теперішнього: останні п’ять яроградців, що несуть у собі пам’ять про славетні часи більш ніж трьохсотрічної держави, і водночас п’ять макіївчан, можливо, останніх свідків історії, яку, як завжди, перекрутили і забули. Єдине, що в мене викликає питання, – це змалювання постатей Володимира та Ярослава, що у романі подані надто вже ідеалізовано. Тут згадується «Диво» Загребельного, дія якого відбувається приблизно у той самий час. І правителі Русі Загребельного мають відмінності від правителів, зображених Чупою. Але залишмо це питання історикам. Так само, як залишмо на розсуд народний мовний аспект, що зазвучав тут адекватно, не з надривом. Так само, як і право кожного на знання свого минулого як запоруку майбутнього.

І не варто забувати, що це альтернативна історія України, яка цілком могла би бути, і в жодному разі вона не скасовує істини, а змушує подивитися на неї під новим кутом.

P.S. Вже після написання цієї книги, потому, як минуло три місяці, у випуску новин передали про знахідки археологів на сході України – залишки підземель, які, можливо, віком своїм сягають кінця десятого століття – часу хрещення Русі. Але поки ніхто нічого не може стверджувати, нам лишається тільки намацувати той шлях, яким ми повинні рухатися, враховуючи усі можливі версії існування великого народу, який постійно змагається за виживання, як безпритульні за шматок хліба та дах над головою.

Ірина РОІК, гостя резиденції «Станіславський феномен»

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!