Самі придумали. Самі повірили. Самі злякалися

І насамкінець, ще кілька стовпів донецького світогляду, що породжують в душах місцевого населення страх, ворожість і навіть ненависть до решти населення України і Української держави і в той самий час викликають зовсім протилежні емоції до північно-східного сусіда. Не дивно, що частину цих цінностей поділяють і представники так званого “русского міра”.
Про православне християнство Московського патріархату я вже писав раніше, як і про абсолютно святенницьке ставлення деяких донеччан до цієї релігії. Те ж саме можна сказати і про культ 9 Травня. Дуже небагато людей надають допомогу нечисленним живим ветеранам Червоної армії, і майже ніхто не доглядає за монументами радянським воїнам. Зате тут зовсім по-фарисейськи в обов’язковому порядку святкують “день перемоги над фашизмом”, висловлюють показну подяку ветеранам, не втомлюючись торочать про зрадників-“бендерівців”, що стріляли дідам у спину, і неймовірно бентежаться через кожну смолоскипну ходу в Києві 1 січня або на Покрову.
Величезну цінність жителі Донеччини також бачать і в російській мові та культурі. Будь-яке “зазіхання” на ці основи існування донецької людини викликають вкрай негативну реакцію, масштаб якої може мінятися від обурення до захоплень облдержадміністрацій, прокуратур і військкоматів. Я навмисно пишу слово “зазіхання” в лапках, тому що в реальності російська мова не зазнає на Донеччині жодного утиску. Особисто я за майже 30 років життя на Донбасі лише один папірець заповнив українською мовою з примусу – це була перша сторінка моєї дипломної роботи у виші. Всі інші документи у всіх державних та приватних установах я заповнював виключно російською мовою, отримавши попередню згоду службовців.
Російською тут спілкується 99% населення і не відчуває з цього приводу ніякого дискомфорту. Не менш вільно, ніж у побутовому спілкуванні, російська мова почуває себе і в пресі, в літературі і на телебаченні. Друковані ЗМІ є переважно російськомовними, на телебаченні теж підтримувався мовний баланс. Книги, що продаються в торгових точках Донбасу, також переважно написані російською. До того ж, окрім популярного чтива, на зразок бестселерів різних Лук’яненків та Донцових, на книжкових розкладках Донецька можна без зайвих зусиль знайти явно українофобську публіцистичну, історичну та художню літературу, автори якої сьогодні є ідеологами й активними діячами сепаратистського руху. Єдиним фактом, який дійсно хоч якось підпадає під визначення “утиск російської мови”, є переклад фільмів українською в кінотеатрах. Однак це не заважало регулярно вигадувати міфічну загрозу російській культурі і збирати демонстрації на її – культури – підтримку: від нечисленних зборів маргінальних сепаратистських партій до величезних “антифашистських” мітингів під егідою Партії регіонів на головній площі за участю групи “Любе” та бюджетників, звезених з усієї області.
Найпарадоксальніше в усьому цьому те, що борці за російську культуру до цієї самої культури мають досить мале відношення. Ну, як мінімум, до кращої її частини: до якої-небудь гжелі чи скані або до творчої спадщини Ґлінки, Толстого, Пєлєвіна, Шишкіна та інших. Вся культурна спорідненість цих людей з подібними ж елементами, що проживають по той бік російсько-українського кордону, – це блатняк, попса і найпримітивніші екземпляри телевізійної та кінематографічної продукції. Кумедності додає ще й те, що у більшості захисників російської мови з цією самою мовою – а точніше, з грамотністю – великі проблеми. Інтернет повний фотографій гасел ДНР, де орфографічні помилки є навіть в таких святих для кожного сепаратиста словах, як “Донбас” і “Росія”.
До того ж вся ця невпорядкована система нелогічних поглядів накладається на переконання жителів Донбасу у власній унікальності та вищості. Теза “Донбас годує Україну”, яка у жителів решти України вже викликає поблажливу посмішку, там сприймається досить серйозно. Власне, є сайт Казначейства, туди можна зайти і подивитися, в який конкретний проміжок часу який регіон скільки віддав до Держбюджету грошей, а скільки отримав. Але люди, які з помилками пишуть на стінах сепаратистські гасла, навряд чи сидять в інтернеті і займаються аналізом інформації.
Як вирішувати цю проблему? Просвітництво, освіта, пропаганда? Потяги дружби, внутрішня міграція, централізовано кероване переселення? Питання поки що залишається відкритим.

Павло БАБЕНКО, м. Донецьк