Чесно кажучи, ми з вами дійсно різні. Так вже історично склалося. Ми тривалий час жили в різних державах і формувалися в зовсім інших соціокультурних умовах. Але ця проблема властива не тільки нашому народу. Півтора року тому, під час поїздки по турецькому Курдистану мені довелося побувати в гостях у одного місцевого жителя. Я вирішив озвучити йому свої плани і повідомив, що збираюся після Туреччини поїхати в іракський Курдистан, а потім – в ту частину Ірану, яку теж населяють курди. У відповідь на це він почав розповідати мені різну гидоту про іранських курдів, говорив, що вони всі злі і хитрі, і всіляко мене від мого задуму відмовляв. Річ у тому, що сучасних курдів об’єднує з українцями XVIII-XIX ст. відсутність власної державності. Величезний самобутній народ з власною багатою культурою виявився розділеним на кілька частин між різними потужними державами. Так що тут так і проситься паралель між побоюваннями мого курдського товариша і стереотипами про жителів Донбасу.

З іншого боку, приклад, скажімо, Росії, повною мірою доводить, що в одній державі можуть благополучно існувати не тільки право- й лівобережні українці і росіяни, а навіть чеченці, якути, калмики і тувинці. Так, в будь-якій країні жителі одних регіонів поблажливо ставляться до жителів інших і розповідають про своїх сусідів анекдоти, але щоб розпалити міжнаціональну ворожнечу до такого зашкалюючого рівня, як у нас зараз, треба дуже постаратися.

Велика біда України в тому, що за 23 роки не робилося абсолютно нічого задля об’єднання населення і українізації не надто українських Криму і Донбасу. Водночас ворог не дрімав і забивав голови жителів південного сходу України пропагандою про братній російський народ, єдину православну віру і злих бандерівців. Тому, напевно, всі ті методи, які були б дуже дієвими ще пару років тому, зараз не дадуть такого ж результату.

У цьому контексті дуже цікавим є досвід відносин тих самих курдів з центральною турецькою владою. У Туреччині Курдистан займає південно-східну частину країни і є найбільш бідним і депресивним регіоном країни, де, до того ж, досить поширені ідеї сепаратизму – дивовижний збіг. Проте Анкара ставиться до курдів набагато жорсткіше, ніж Київ до росіян: курдські діти не можуть отримувати освіту рідною мовою, а за будь-яку національну символіку легко можна вилетіти з вишу чи бути затриманим поліцією. 

Які ж дії робить влада для інтеграції курдів в турецький соціум? Всі представники бюджетних професій – лікарі, вчителі, поліцейські, що працюють в Курдистані, є вихідцями з “турецької” Туреччини, тобто західних та центральних областей. Причому, враховуючи неблагополуччя та небезпеку регіону і відверте небажання людей переселятися туди з доброї волі, багато кого відправляють в Курдистан за розподілом після вишу, паралельно компенсуючи високою зарплатою “шкідливість виробництва”. Така внутрішня міграція дозволяє жителям сходу країни побачити в своїх західних сусідах не кровожерливих поплічників тоталітарного режиму, а таких же людей, зі своїми інтересами, поглядами, захопленнями і проблемами.

Подібна централізована програма однозначно не завадила б і нашій державі. Адже те масове переселення донеччан в інші регіони країни, яке відбувається зараз, має двоякий ефект. З одного боку те, що люди, які раніше навіть межі своєї області рідко покидали, їдуть в центральні та західні регіони і заводять там нові знайомства, звичайно, є великим плюсом. З іншого боку, приїжджаючи в іншу область, переселенці часто стикаються з принциповим небажанням господарів квартир здавати житло “донецьким”, а місцеві буває скаржаться на зухвалу і нахабну поведінку біженців.

До всього іншого, Україна поки що серйозно програє Росії в інформаційній війні за уми донеччан, і з цим теж треба щось робити. Нещодавня заява міністра внутрішніх справ Авакова про необхідність створення міністерства пропаганди викликала багато негативних відгуків: як же так, ви Кисельова лаєте, а самі туди ж? Хоча, якщо розібратися, саме поняття “пропаганда” не несе в собі нічого негативного. Ніхто ж не виступає проти, скажімо, пропаганди здорового способу життя? З чого б тоді противитися просвітницькій місії на Донбасі?

Так що, швидше за все, всім нам доведеться приміряти на себе ролі місіонерів, які, ризикуючи бути вбитими і з’їденими, навертали тубільців у християнство, і сіяти на ниву донецького народу розумне, добре, вічне і українське.

м. Донецьк