Дружба не терпить війни

  •   Війна не тільки забирає життя людей, але й відділяє нас від тих, з ким раніше ми були одним цілим. Спочатку ми зустрічаємо людей, які змінюють наше життя, самі того не усвідомлюючи, а потім спокійно зраджують нам. І я цьому не виняток.

               Моя ситуація, напевне, буде знайома багатьом. Окрім цього літа, щорічно я відпочивала в Криму: чи то в «Артеку», чи то в звичайному таборі, чи то просто з батьками на морі. І, звичайно ж, набула чимало друзів з різних регіонів України. Впродовж теплих сонячних днів ми ставали справжньою нерозлучною сім’єю, одним-єдиним цілим. Нам було настільки добре разом, що не можна було повірити в те, що скоро прийде всьому кінець і що «нас» більше не буде, а буде кожен сам за себе. Нам не хотілось думати про те, що скоро хтось повернеться у свій рідний Львів, Донецьк, Луганськ, Сімферополь чи Івано-Франківськ. Те, що ми були з різних міст, ні в якому разі нас не розділяло, а навпаки – додавало якоїсь пікантності і гостроти. Ми були справжніми українцями, які вміють і хочуть по-справжньому відпочивати і веселитися разом. Згадати хоча б ті моменти, коли ми всі тримались за руки і не могли зрозуміти, чому ми настільки дорогі один одному; коли ми всі разом плакали, розуміючи, що вже більше не повернеш тих днів; коли ми давали клятву, що не забудемо один одного і повернемось сюди наступного року. Але хто ж тоді знав, що більше такої можливості не буде?

             Одразу після повернення додому ми зідзвонювались, спілкувались у соціальних мережах, по Скайпу тощо. Але так тривало недовго. Всьому, на жаль, настає кінець. Я не здивована, адже дружба на відстані зазвичай не має особливих перспектив. Хоча це, передусім, залежить від нас самих. Поступово ми вичерпали себе. З більшістю з тих людей я вже давно не підтримую зв’язок, втратила майже всі контакти. Але попри це, залишились і ті, з якими час від часу спілкуюсь. І скажу чесно, наше спілкування не має сенсу, бо воно перетворилось у непорозуміння та сварки. Запитаєте, чому? Відповідь проста. Моя подруга Лєнка з Донецька вважає вбивцями мене і моїх батьків. Точніше, бандерівцями. Вже після мого банального «Привіт, як справи?» я отримала не надто приязну відповідь. Мовляв, вони там помирають, а ми тут насолоджуємось життям. А мій друг Андрій із Ялти називає мене фашисткою, хоча ще зовсім недавно ми будували разом піраміди з піску і загадували бажання, коли падали зірки. Тоді чомусь мій «фашизм» його не насторожував і він не раз нагадував мені про те, що хотів би повернути кожен пережитий нами разом день. Тепер він, швидше за все, і не заглянув би у мої «фашистські» очі. Та навряд чи йому було б соромно.  Мені хотілось його якось переконати у зворотному, але хіба моє одне слово може протистояти всім тим мільйонам слів, тому потоку, який ллє російська пропаганда? Та я його не звинувачую. Людину завжди будувало суспільство. Самі себе будують одиниці. Тож розмова у нас відразу не склалася. Сказати, що у нас різні політичні погляди, – це не сказати нічого. Ми могли б сперечатись довго і нудно, але кому від цього стало б краще? Ми просто припинили спілкуватись, і, ви знаєте, мене не тягне до комп’ютера, щоб запитати, як у нього справи, так, як це було раніше. Я знаю, що він задоволений своїм новим життям, і я справді щаслива за нього. Зате я отримала для себе важливий урок і усвідомила, що дружба не терпить війни. В якийсь момент вона дає тріщину, яку ти не залікуєш жодними ліками, не перемотаєш ніяким бинтом. І як би важко не було це сприйняти, але про якусь єдність не може бути й мови. Відверто кажучи, я була дуже здивована, адже ніколи не могла подумати, що все так різко може змінитись. Чому тепер донеччани хочуть окремого існування, хоч раніше їх влаштовувало бути українцями? Чому жити в Росії добре, а жити в Україні стало «попсово»? Чому зраджувати рідну державу можна, а захищати її цілісність – ні, так, як це робимо ми? Чому раніше ми ділили між собою одну воду, а тепер не хочемо жити в одній країні? Чому люди заради збереження миру змушені вести війну? Чому людські стосунки тріскають по швах від одного найменшого удару? Є речі, які мені не зрозуміти ніколи.

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!