Нас ніколи не вчили головному. Не вчили, як справитись з думкою про те, що твоєї матері вже немає серед живих. Як пояснити маленьким сестричкам, що мама назавжди покинула їх. Як переконати дітей у тому, що їй на небесах буде краще, і як зуміти повести себе спокійно і стримано, коли всередині ти розриваєшся на шматочки.

Що робити, коли тебе зрадили і затоптали у болоті ті люди, яких ти до цього вважав своїм океаном? Занурювався кожного разу і ніяк не хотів випливати назовні, але, на жаль, довелось. Як пояснити людині, що вона тобі вже не потрібна, і як виміряти ту кількість разів, коли ми обманули самі себе в цій теорії? Як дати зрозуміти людині, що їй краще піти, коли ти тільки й чекаєш її приходу? Чому літати вміють тільки птахи, хоча в людей крила набагато більші? І можливості в них більші. І душа, ох, яка в них душа… Коли їм щось потрібно, звісно. Але як відрізнити її справжню від прогнилої наскрізь? Нас і цьому не вчили.

Скільки нам ще потрібно падати, щоб опинитись на самій вершині? Скільки людей розбивається об землю тільки через те, що тяглись до чийогось космосу. Скільки ще помилок ми повинні зробити, щоб навчитись жити в ненависті з неприємностями. Скільки людей ми повинні ще морально вбити, щоб вибрати собі ту одну-єдину. Але, зачекайте, як зрозуміти, що це буде дійсно вона? Ми ж не можемо взяти людину в магазині прокату і повернути, якщо нам щось не сподобається. Але чому більшість так і чинить? Де тут людська мораль? Поясніть мені, будь ласка?

Чому в інтернеті порнографії повно, а на полицях серед книг Біблію тільки де-не-де видно? Чому люди маскують свої сльози дощем, а самотність розбавляють кавою з молоком? Чому нам простіше бути наодинці з собою, аніж серед людей? Чому ми забуваємо, хто ми є, і кожного разу придумуємо собі нову біографію? Чому висловлювати думки на папері легше, ніж розмовляти віч-на-віч з кимось? Чому ми граємось у милосердних, віддаємо свої речі бідним і потребуючим, а своє серце боїмось комусь віддати? Чому ми дивимось на зоряне небо тільки для того, щоб загадати бажання? Чому людей став все менше хвилювати твій внутрішній світ і стало важливішим те, у чому ти одягнений? Чому тебе сприймають за нормального, коли ти копія всього суспільства? Чому люди тебе вважають нудним тільки тому, що ти знаєш більше за них? Чому про збереження золотого годинника вони переживають більше, ніж про збереження почуттів?

Для чого ми посміхаємось, якщо лукавства там більше, ніж щирості? Нащо нам гратись у маріонеток, а потім ставати чиєюсь власною лялькою-вуду? Навіщо нам жити за давно написаним сценарієм, якщо власний вже припадає пилюкою? Де знайти пояснення мільйонам різних поглядів, які ми ловимо щодня? Чому замість крапки ми дуже часто ставимо кому? А там, де має бути знак оклику, – три крапки?  Як довести, що ти гідний поваги, якщо тебе суспільство визнало моральним виродком без жодного права на самовираження? Де знайти сили для того, щоб не прогинатись під кожного зустрічного? Як пробачити людину, яка тільки те і робить, що постійно просить у тебе вибачення? Скільки ще питань потрібно, щоб зрозуміти, що нас ніколи не вчили головному? Не вчили. Зате синусів і косинусів – щодня.