Іванна СТЕФ’ЮК: «Марко Черемшина – то моя літературна любов»

Письменниця, літературознавець, журналіст, фотомодель, переможниця 18-го відкритого літературного конкурсу «З точки зору осені» в Івано-Франківську, авторка книги новел «За руку з гостем», чернівчанка, народжена на Косівщині, ділиться своїм баченням творчості та розкриває секрети внутрішньої багатогранності.

 

– Іванко, ти займаєшся й цікавишся літературою, театром, фотомодельною справою, писанкарством… Як тобі вдається встигати все і всюди?

Просто роблю те, що подобається, і намагаюся розподілити час так, аби день був змістовним. У мене періодична активність: один період я недосипаю, але бігаю на репетиції, пишу статті, запускаю проекти, їжджу і збираю потрібні для дисертації чи художнього тексту матеріали, вибираюся на фотосесії і навіть інколи шию костюми для зйомок, а вже через кілька днів цілковите затишшя і стійка лінь. Щасливою себе відчуваю у той перший період, коли за один день треба встигнути все і якісно.

А звідки в такої тендітної дівчини захоплення криміналістикою та клінічною психологією?

Моя мама за першою освітою медик, і в нас вдома – велика бібліотека, зокрема й медичної літератури. Читати мама навчила мене у неповних три роки, і читала я все підряд, навіть довідники з криміналістики. Коли мені дозволили дивитися телевізор, я захопилася детективами… Я дивилася й дивлюся їх, адже це робота для мозку. Криміналістика дуже добре показує, як самою лише силою розуму можна хаос впорядкувати до логічності: злочин «розплутують» із незрозумілого набору обставин до події, у  якій є винні й потерпілі…

А клінічною психологією я зацікавилася під час роботи в Одесі (дитячий центр «Молода гвардія»), де зрозуміла, що діти з особливими потребами – направду особливі… Відтоді спілкуюся з аутистами, людьми з синдромом Дауна. Я не шукаю їх спеціально,  життя складається так, що рано чи пізно ми заводимо розмову. Мені дуже цікава їхня версія цього світу. Мені здається, що неправильно їх називати хворими – вони просто інші…

 

– Ти родом з Кобаків, як і Марко Черемшина, прозу якого досліджуєш у дисертації. Чи не відчуваєш впливу його стилю і творчого світогляду у своїх творах? Бо мені здається, що вони там виразні…

Так, Марко Черемшина – то моя літературна любов. Цікавлюся ним від класу восьмого, але вивчаю зі студентських часів… У тому, що я займаюся цією темою і вона вже є справою, якою живу, найбільше завдячую трьом людям. Це мій науковий керівник, професор філології Богдан Мельничук, людина-енциклопедія. Також особливо ціную дружбу з Русланою Кірєєвою – директором Снятинського музею Марка Черемшини… Цього року наш Черемшина ‒ ювіляр, відзначаємо 140-у річницю від дня його народження. Родина Кірєєвих і я упорядкували й видали книгу «Марко Черемшина у спогадах, документах та матеріалах», маю надію, що книга знайде свого читача… А першою мені відкрила світ слова Марка Черемшини ще в дитинстві вчителька Марія Равшер.

Важко сказати, як саме впливає Черемшина на мої твори… Він має властивість делікатно сплести узор художнього образу й описати щось найтонше і найсуперечливіше – за це люблю його найбільше. І за розкіш гуцульського світу у всій різноманітності: мови, образу, ритміки, типу мислення.

 

– Чи  гуцульська кров, що тече у тобі, дається взнаки? І коли?

Завжди. Молюся – діалектним словом («най святиться ім’я Твоє»), бо так з дитинства звичніше, говорю з рідними – діалектом, пишу художні тексти якщо не всі діалектом, то таки про гори. Мені здається, що навіть якби я не була уродженка Косівського району і не росла відразу у двох прикарпатських селах (Кобаки і Шепіт), я би себе все одно почувала гуцулкою… І корені мого роду – то також особлива тема. У Кобаках цілий кут села – Клими. То земля роду моєї бабки, яка за дівочим прізвищем не Стеф’юк, а Клим. Заснував ті Клими прадід моєї бабусі ‒ опришок із ватаги Довбуша Клим Дойна, про якого є кілька народних переказів…

 

Ще в Кобаках ти грала в театрі. Розкажи про подальшу свою театральну «стезю».

Граю там і досі, щоправда, тільки влітку, коли на місяць-півтора приїжджаю на вакації. То етнографічний театр «Ґазди». Також тісно співпрацюю з Будинком культури в моєму рідному селі і з директором БК Галиною Книш та завідувачем бібліотеки Ніною Дивоняк. Їхня праця ‒ яскраве підтвердження того, що культмасова робота в селі (як би зараз по-канцелярськи чи навіть по-радянськи це не звучало) залежить від того, скільки зусиль докладає кожен. Я й зараз з великим задоволенням веду там концертні програми, долучаюся до культурної роботи. У студентські роки грала при факультеті в театрі «Креденец» (режисер Тарас Гринівський), згодом керувала студією театральної мініатюри «АЇР». Ще пізніше займалася в театрі моди Любомири Зайцевої. Зараз, буквально днями, почала займатися в літературному театрі під керівництвом Олексія Григорчука. Відчуваю, що «цей дощ надовго», як кажуть у нас, в Кобаках.

 

– Ти була учасницею численних проектів різних фотомайстрів. У кожному з них ‒ свій образ і бачення жінки. Який проект і образ найбільше твій?

Кожен з фотохудожників – Руслан Трач, Ілля Пероган, Євген Томинець, Василь Моненець, Сергій Деркач, Саша Ніколаєнко, Сергій Батаєв – бачить мене настільки по-іншому, що я сама не уявляла, що можу мати так багато відтінків характеру. Руслан Трач через світлину виражає і прадавні смисли, і силу стихії, і голос роду. Під впливом його «Инчого світу» я почала писати вірші… Він видав книгу в єдиному екземплярі «Магія ночі» ‒ там його фотоісторія про лучницю, я ж позувала і написала тексти до книги… Ілля Пероган настільки точно бачить настрій і атмосферу, що своїми світлинами може віднести глядача у абсолютно інший час. Дуже містичний автор… Я колись дуже мріяла, щоби у мене був фотопортрет – такий великий, гарний, у рамочці. Але комплексувала через зовнішність до певного віку, то й думала, що нікому не буде особливо цікаво мене фотографувати… Добре, що я помилилася.

 

Ти багатогранна авторка – пишеш новели, п’єси вірші… А віднедавна – і дитячі казки. Що на це надихнуло? Чи не вважаєш, що важче писати дитячі твори, ніж твори для дорослих?

Спершу були етюди, відтак – п’єси (але там був приціл не на публікацію, а на саме писання під конкретний виступ). Першими повноцінними творами вважаю свої новели (їх почала писати десь у 20 років). Потім розпочала один проект із казками – так захопилася, що ніяк не закінчу досі. Аж тоді почалися вірші – через «Инчий світ» (сміється). Для дітей писати таки найважче, мені принаймні, але дуже хочеться – тому працюю над собою. Якщо сценічно мені найважче дається все комічне, то в літературі «вищий пілотаж» ‒ твори для дітей.

Я щиро хотіла б, аби мій читач мене розумів. Бо, якщо узагальнити, творчість – це спосіб виговоритися. Бажання висловити своє і своїм. А вже в глобальнішому розумінні це намагання внести гармонію. Мама, коли народжує дитину, хоче, аби вона виросла доброю людиною – щось змінила у світі. Так, певно, і автор своєму творові, своїй літературній дитині, бажає, щоб він щось та й змінив…

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

 

Фото з проекту «Инший світ» Руслана ТРАЧА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!