Невпійманий Олег Лишега

  • Людина складається з дрібних деталей. Звання і відзнаки – для енциклопедій чи архівів. А для пам’яті – слова і вчинки. Саме тому стільки суму й болю після відходу Олега Лишеги.

    Для протоколу: народився 30 жовтня 1949 року в Тисмениці на Івано-Франківщині в родині вчителів, батько викладав іноземні мови, а мама – українську мову й літературу та малювання. Дід і прадід Лишеги були кушнірами. Сам Олег Лишега – видатний поет, лауреат премії ПЕН-клубу за англійський переклад його віршів. Автор книжок «Великий міст», «Снігові і вогню», «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», «Зима в Тисмениці». Скульптор.

    Його творчість нагадує ривок бігуна на короткій дистанції, що конче мусить забезпечити перемогу, бо наздогнати спортсмена годі. Саме так Олег Лишега колись написав ті вірші, за які його справедливо поставили на п’єдестал великих. Вони містяться у першій книжці «Великий міст», яка вийшла 1989 року. Лишезі тоді було вже сорок. Такий пізній дебют зумовлений офіційною забороною друкувати свої твори з 1972 року за участь у літературному колі «Львівська богема» і за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня».

    Але опублікування власної творчості ніколи не було самоціллю для Лишеги, тому він займався різними справами, далекими від літератури, але, без сумніву, дотичними до поезії. Відтак його письмо сягнуло унікального концентрату китайського стоїцизму й американської неприрученості. Як твердять критики, на ґрунті сучасної української літератури поезію Лишеги нема з чим порівнювати і важко створити якусь придатну типологію, що могла би без решти поглинути непізнаванних у їхній архаїчності коней, лебедів і черепах, які населяють і другу збірку віршів «Снігові і вогню».

    Пан Олег жив у цій природній стихії. Він дивував і не боявся бути незрозумілим. Вважав, що «поет – істота легковажна, в ній має бути трохи божевілля. Лише тоді вона може створити щось добре, якщо має таку закваску всередині. Інакше це нещасна, забита, затуркана істота. Але вибачать їй це божевілля аж по смерті».

    Звістка про смерть Лишеги 17 грудня цього року справді потрясла українське літературне середовище. Поет посіяв у світі дуже багато любові, яка одразу заболіла всіх, з ким він нею ділився. В усіх залишилися найсвітліші спогади. Плоди тої любові ще довго-довго будуть збирати. Вони проростатимуть зі снагою і силою. Але сіяч не завжди жне. Коли людина особливо добра і плід особливо добрий, вона залишає збирати його іншим, а сама невпіймано простує далі.

    Знову зима в Тисмениці. Але сумна зима. Ховають дорогого поета. Саме любов до Олега Лишеги привела в його рідне містечко численних митців зі всієї України – Юрія Винничука, Миколу Рябчука, Віктора Неборака, Степана Процюка, Володимира Єшкілєва, Євгена Барана, Богдана Ославського, Юрія Андруховича, Маріанну Кіяновську, Івана Ципердюка, Любомира Стринаглюка, Ігоря Панчишина, Анатолія Пастушенка, Вано Крюгера та багатьох інших – для прощання з поетом.

    Чимало зворушливих людяних історій про Лишегу може розповісти кожен, хто з ним знався і мав щастя спілкуватися. Ось кілька з них.

     

    Богдана МАТІЯШ, поетеса:

    – А ще знаєте, що було в Олегові особливого, чого зараз дуже бракує багатьом із нас? У нього завжди був час на людей.

    Він дуже радів, коли хтось із друзів до нього телефонував – і наші розмови тривали найчастіше не менше, ніж по півгодини. Або й доти, поки на рахунку не закінчувалися гроші. Він любив бути з людьми і між людей. Коли ми були десь разом у гостях і я вже збиралася йти, він завжди казав: “Тобі вже треба йти? Побудь іще”. Він радо кликав гостей до себе. З ним можна було просто бути – чого не можна з багатьма-багатьма, хто поспішає на роботу або просто поспішає.

    З Олегом ми роздивлялися пташині сліди на снігу. Говорили про різне. Просто говорили.

    Він багато в чому був як дитина – так само беззахисний і безумовний. Дивувався заздрості й сваркам, які часом бували в літературному середовищі. Дивувався нетактовній критиці. Переживав, коли когось ображали. Дивувався: “Навіщо таке робити? Навіщо таке писати?” Його багато речей ранило. Але він якось так умів долати це сміхом. Любив бути вільним. Любив бути таким майже блазнем.

    І коли бачу, як багато є його усміхнених фото, хочу, дуже хочу теж навчитися так багато, так гарно сміятися…

     

    Юрій ВИННИЧУК, письменник:

    – На свої уродини 30 жовтня Олег Лишега мав вечір в музеї етнографії (у Львові – ред.). Тепер усі його дуже люблять і шкодують, а тоді прийшло туди, може, зо два десятка людей. З них кілька друзів, яких він запросив особисто.

    Не було там і більшості тих львів’ян, які зараз масово цитують його вірші у «Фейсбуці», співчувають і обдзвонюють знайомих.

    На жаль, так переважно буває, що за життя ми не надто уважні до своїх сучасників, а коли хтось помре, то відразу відгукуємося: «Як нам його бракуватиме!»

    Після вечора ми мали йти до знайомого художника на почастунок. Я саме прилетів зі Швейцарії, а за два дні мав летіти до Відня на цілий місяць. І я тихенько злиняв, про що тепер шкодую. Хоча тоді не шкодував, бо ми з Олегом за довгі роки уже свою спільну діжку випили. А оце, роблячи порядок на своєму захаращеному письмовому столі, я раптом знаходжу нотатки з того вечора. Це дивний збіг, бо порядки я роблю хіба раз на рік. Властиво, я занотовував лише його сни, про які він розповідав дуже емоційно.

    Сни були фантазійні.

    У першому сні він бачить себе у ліжку поруч з Путіним і Порошенком. Тобто він посередині, і йому дуже тісно. Вони його стиснули з обох боків, і він не може поворухнутися. Йому важко дихати.

    Врешті йому стає зрозуміло, що не засне, він зривається і кричить: «Поміряйте наші спини! Хіба ви не розумієте? Нам тісно!»

    На другу ніч сниться, що Олег ночує в Порошенка. Вранці, коли вони збираються на роботу, з-під ліжка вилізає кошеня тигрової (sic!) масті (тут Олег задоволено сміється).

    Потім вони їдуть у метро, але на них ніхто уваги не звертає. Заходять поснідати в якусь кондитерську, і там теж ніхто уваги не звертає. Їх обслужили як звичайних відвідувачів. З тією лише різницею, що Порошенкові налили і він відразу задрімав.

     

    Любов ЯКИМЧУК, поетеса:

    – Саме вже його ім’я з прізвищем звучать як поезія – з алітераціями та асонансами. Йому було завжди мало ефірів, мало часу на інтерв’ю, його розмови якщо й починалися, то не закінчувалися так раптово, як тепер його життя. Вони продовжувалися поза всіма часовими рамками, вони тривали, і одну з них ми так і не договорили, і думаю, що багато хто теж щось подібне відчуває… І можна втішати себе, що триватиме його поезія, але я не певна, що література важливіша за життя, за будь-яке життя, а тим більше за гідне, яким було його…

    А ви знаєте, що він носив яблука на Майдан пішки з Княжого затону, коли метро не ходило?

     

     

    Підготував Василь КАРП’ЮК

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!