Петро Павленський: «Роблю мистецтво політичними руками влади»

Петро Павленський – скандальний російський художник, відомий численними протестними акціями, підтримкою Майдану та відвертою проукраїнською позицією. Мистецькі акції характеризуються соціальною домінантою та експериментом. За свою діяльність неодноразово потрапляв до слідчого ізолятора та на психіатричні експертизи. Художник постійно перебуває під пильним наглядом російської влади.

  

Найгучніші акції Петра Павленського

«Шов» ‒ із зашитим ниткою ротом упродовж півтори години стоїть на одиничному пікеті під Казанським собором, 2012;

«Туша» ‒ голий, загорнутий у «кокон» із колючого дроту лежить біля входу в приміщення Законодавчих зборів Санкт-Петербурга, 2013;

«Фіксація» ‒  прибив свої геніталії цвяхом до кам’яної бруківки на Червоній площі в Москві, 2013;

 «Свобода» ‒ разом із іншими учасниками акції на Мало-Конюшенному мосту в Петербурзі намагався реконструювати київський Майдан, лютий 2014;

«Відділення» ‒ ножем відрізав собі мочку вуха, сидячи на огорожі Інституту Сербського в Москві, жовтень, 2014.

 

 

Г.К. Ви активно підтримували Майдан, були в Україні під час революції. Тепер, через рік, Ви приїхали в ту саму й водночас уже іншу країну. Що в ній змінилося?

П.П. Безумовно, Майдан переміг. Сам прецедент Майдана дуже важливий тим, що на рівні колективної пам’яті Майдан – це суспільство, що перемогло владу, тобто це суспільство, котре розуміє, яким чином воно може долати владу, і влада теж знає, що суспільство може її подолати. І це дуже важливо. Це не залякане суспільство слуг, рабів, котрі нічого не можуть зробити, навіть якщо хочуть. Це люди, які можуть об’єднатися і діяти. Це люди, які розуміють досить просту річ – в чому сила людей і суспільства у стосунку до влади. У влади є ресурс (адміністративний, силовий, воєнний та ін.), але влади завжди менше, це мала група. А суспільство, населення –  це кількісна маса. Що може зробити суспільство? Просто об’єднуватися в якийсь момент, щоб щось міняти. І тут спрацьовує соціальний рефлекс: суспільство знає, що воно може, якщо в цьому буде потреба, знову прибрати владу.

Г.К. Ваші акції – меседжі суспільству. Наприклад, акція «Туша», коли Ви голі лежали на площі, обмотані колючим дротом, ‒ метафора обмеженого мислення і соціальних рамок… Хто має звільнити з такого ментального колючого дроту російське, українське і білоруське суспільство?

П.П. Акція «Туша» побудована на метафорі індивідуального загону тваринної покірності. Безумовно, в цей загін влада заганяє людину, індивідуум. Це апофеоз індивідуальної щоденної тюрми. Не тюрми, якою лякають, яка є інструментом власне залякування. А тюрми щоденності, в якій людина обмотана колючим дротом законів, якихось обмежень і т. д. Йдеться про суб’єктно-об’єктні відносини. Допоки ти дозволяєш робити з себе об’єкт управління, звичайно, ти залишаєшся в індивідуальному загоні тваринної покірності, котра вибудувана на інстинкті страху. Але в людини все-таки є така іманентна риса, як прагнення звільнитися від умовностей, які роблять її життя подібним до життя скотини. Навіть добре вгодованої скотини. І так починається боротьба за суб’єктивацію. За великим рахунком, людина взагалі все життя бореться за суб’єктивацію, адже знаходяться ті чи інші сили (влада, якісь групи, інша людина), які прагнуть з людини зробити об’єкт управління. Ідеться про дихотомію “влада-суспільство”. Але суспільство Майдану суб’єктивувалося, стало суб’єктом цього бунту, заколоту, тобто зробило владу об’єктом. Так і людина повинна відстоювати себе як суб’єкт дії, суб’єкт спротиву. Але не об’єкт управління.

Г.К. Ваші акції націлені на привернення уваги, ламання певних соціальних стереотипів чи це сучасне протестне мистецтво заради мистецтва?

П.П. Я не займаюсь протестним мистецтвом. Бо протест – це надто широке узагальнення. Адже ти в принципі завжди або за, або проти. Можна плакат  написати – це протест… Те, чим я займаюся, це політичне мистецтво зі своєю методологією. Починаючи з того, що задається певна метафора, і закінчуючи взагалі самим методом використання інструментів влади. Якщо говорити про цілі, то, це робота з набором кодів, тут задіяні ментальні процеси. Потім такий прецедент стає точкою опори. Коли якась людина, якій треба прийняти певне рішення (наприклад, чи піти на повідку влади, чи ні), може опертися на прецедент, який реально існував, який є, який залишається в принципі. І в цей момент людині це може помогти подолати, виявити спротив. Наприклад, акція «Відділення» була досить складною, тому що мені довелося багато годин перебувати на огорожі Інституту Сербського, було холодно… А влада постійно провокувала: кидались матами, закликали якось відгукнутися, злізти, припинити. А в мене ж завдання – не відгукуватися до влади, я знаходжуся як скульптура там, як тіло. Вони повинні все робити – я не роблю нічого. Не йду на повідку, не йду на поступки. Але коли минає кілька годин і все складніше і складніше – що робити? Якщо почати думати, що ось як тобі важко – можна все припинити, зламатися, і тоді акція взагалі би не мала сенсу. Усе. Це була б поразка. Тоді я починаю пригадувати, наприклад, голодування, коли люди нічого не їдять… Адже тоді щоденно людину провокують, приносять тарілки з їжею і вона тримає голодування, не ламається, хоч поруч їжа. Коли намагаєшся уявляти такі речі – ну, що тоді в порівнянні з таким голодуванням ситуація, коли ти кілька годин десь перебуваєш на холоді? Я думаю, що все це саме так має працювати, принаймні я закладаю так, щоб це так працювало. Адже я роблю мистецтво політичними руками влади, змушую поліцію, різні структури втягуватися в акцію і заставляю їх працювати на створення необхідного мені прецедента. Це ставлення до нав’язаних людині фобій, пов’язаних із тілом. Людина знаходиться в коконі страху, вона боїться. Це навіть не табу, це таке нав’язане обмеження про тіло в принципі, про голе тіло, не кажучи вже про якісь дії з тілом… Щоразу комусь здається, ніби трапилося щось страшне – щось там проколов чи відрізав. Це ж смішно. Насправді нічого страшного не відбувається. Йдеться про ставлення до таких навіть речей, як кримінальні чи адміністративні справи, які тримають людей у страху. Принаймні я говорю про Росію. Бо в різних країнах по-різному. І люди нічого не роблять, люди так і сидять в цих індивідуальних загонах, тому що бояться. Але мій досвід показує, що навіть порушення кримінальних справ не є проблемою, це процес затвердження меж і форм політичного мистецтва. Ці кримінальні справи навпаки відкривають двері (для мене принаймні) в середину цих апаратів, всередину цієї механіки, механіки управління, придушення. І потім я починаю працювати з цим матеріалом. Тобто постає питання, хто такі поліцейські, що таке медицина, психіатрія, що таке взагалі інструменти ЗМІ, що таке кримінальні справи, загалом законодавча система. Це те, з чим працює політичне мистецтво і чим воно оперує.

Г.К. Ці акції самі по собі – сучасне мистецтво в конкретному просторі і часі, тут і зараз. Але ж не менш важливий дискурс, який розгорнеться опісля. Чи не є інтерпретація пост вагомішою за саму акцію?

П.П. Безумовно. Акція – це тільки один етап. Все, що відбувається потім ‒ це, власне, і є весь процес… Наприклад, були пропозиції зробити акцію десь на якомусь майданчику. Але акція не може відбуватися на майданчику. Чи повторити акцію, зробити перформенс. Але ж її не можна зробити, анонсувавши в якомусь штучному приміщенні. Можна взяти і перенести якусь акцію в затишне комфортне приміщення, посадити перед собою публіку і розіграти все на сцені. І що буде? Буде шоу. Це буде тільки повтор, який узагалі може знищити зв’язок того коментаря власне з тим контекстом. А саме це найважливіше утримати… Коли акція вже пройшла, жодна сила, ніякі апарати влади вже не можуть нічого з нею зробити. Куди би мене не садили, що би зі мною не робили, тільки я сам можу насправді якимось чином це зламати…

Г.К. Чому саме біль?

П.П. Я б не говорив про біль саме як про біль. Це швидше питання назви. Чому це боляче? Тут радше працюють певні долання цього комфортного стану. Якби я  прагнув саме болю… Але ж цей ніж гострий. І один порух гострим ножем – я б не сказав, що це аж так боляче. Біль – це муки, це значить, що ніж має бути тупий. Бо йдеться не про біль, а про певний страх щось зробити, який треба просто подолати. Це в голові, бо тобі нав’язують гіпертрофоване ставлення до тіла…

Г.К. Ваша трирічна донька якось видала вам фразу, що «українці хочуть захопити нашу планету». Як Ви їй у доступній формі пояснюєте, що це неправда, і взагалі як російському суспільству можна пояснити, де є правда, а де пропагандистська брехня?

П.П. Потрібно людину змусити відчути ситуацію, в якій перебуває суспільство. Коли людина сидить на м’якому комфортному дивані перед комп’ютером, то треба їй показати що насправді її положення – як на кам’яній бруківці, тобто вона сидить з прибитими геніталіями, зафіксована. Коли донька сказала, що «українці хочуть захопити нашу планету» я, звичайно, був у шоці, а потім мені стало страшенно цікаво. Адже вона не дивиться телевізор, не спілкується з колорадськи налаштованими людьми… Це свідчить про те, наскільки сильно певна інформація пульсувала в інформаційному полі. Зрозуміло, донька не знає, хто такі українці. Україна – це для неї набір літер. І планета для дитини – досить абстрактне поняття. Але дитина відтворює послідовність слів.  Ось так ця машина працює, так ця пульсація відбувається в суспільному підсвідомому. А що з цим робити? Звісно, я повторюю: «Українці наші друзі»… Тобто на індивідуальному рівні люди повинні розуміти більше і, звісно, реагувати. Але одна річ, коли я вам це кажу – у мене дуже багато друзів серед українців і я своїм прикладом щоразу показую, що це важлива політична позиція, що я на боці України, бо Україна – це друг. Але я один. Ще є люди, безумовно, які так думають, але їх має бути більше. Тобто постає питання кількості. Адже нейтральна позиція – вона не є нейтральною. Треба вписатися в цю дихотомію «друг-ворог», і якщо вже ти не є переконаним колорадом, що є абсолютним злом, то, значить, ти повинен не зберігати нейтралітет, а відстоювати свою позицію друга.

Г.К. Які настрої панують серед простих росіян зараз? Після подій на Майдані, в Криму, під час війни на сході України?

П.П. Зараз можна сказати, що настає відчуття протверезіння. Це вже не сп’яніння від імперського шовінізму, вже нема цього, що «руський світ повсюди» чи «Путін – жандарм Европи»… Тобто всім стає очевидно, що не все так просто. Що немає абсолютної сили проти цього абсолютного світового зла. А це вже більш тверезий погляд. Ну, і плюс економічна війна, яка дає свої плоди. Це банальний голод, який може підібратися до кожного…  Думаю, те, що в людини відбирають комфортні умови і їй загрожує голод і зубожіння, можуть вплинути… Але дати точні прогнози неможливо…

 

 

Розмовляла Наталя Ткачик


Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!