Там, де «душє на місци»…

Людина є те, що вона творить. Те, як вона це робить, – це Творчість. Те, де вона це робить, – Дім. З великої літери, бо узагальнено, бо саме життя – це  Творчість. Вдала або невдала, але творчість. З Домом трохи по-іншому. Бо можна мешкати в одному місці, а жити зовсім в іншому, точніше, проживати чи переживати. І от такі місця стають просторовим дзеркалом того, хто в них проживає. Часто ці дзеркала мають здатність притягувати і довго не відпускати.

Художня майстерня Василя Андрушка – це сам Василь Андрушко. Хаотична і раціональна водночас, яскрава і світла, завжди відчинена, неймовірно магнетична. Вона, як і сам Андрушко, по-старому по-ланчинськи любить запитувати: «Чи душє на місци?»

Майже у середмісті в коломийському спальному районі заховалася сільська хата, на яку зусібіч нависають багатоповерхівки. Вона здається випадковим непорозумінням в цьому псевдоміському просторі. Викладена старими дошками стежка веде вздовж похиленого паркана, порослого плющем. Хто тут уперше, той не так легко відчинить облуплені дерев’яні двері, клямка на яких чомусь піддається тільки якщо її тягнути вверх, а не вниз, як прийнято. Ну, і це початок. Бо і всередині все навпаки – все не так, «як прийнято», і тому по-справжньому.

Три наскрізні кімнати – як три Андрушкові іпостасі: скульптура, малярство, поезія. У першій – майже суцільна темрява: нагромадження дерева всіх можливих різновидів, величин і форм. Тут покояться необроблені майбутні скульптури, станки, циркулярки, над якими витає запах дерева і лаку.

Друга кімната – холодні напівсутінки, склад-музей-архів картин-скульптур-ескізів-начиння та ін. Тут хаос починає наростати. Старий умивальник, сотні пляшок, кілька джезв, польська конструктивістська шафа 30-х рр., глиняні горнята з кавовою гущею… Вони миються вже тоді, коли є нові гості, які по собі знову лишають кавову гущу, яка чекає нових людей… Гості і кавова гуща тут не минаються…

Третя кімната – сонячно-просвітлена. Три вікна і одні замуровані зовнішні двері. Апофеоз безладу, царство дрібниць, деталей, уламків, черепків… Розкошування множинності… Це той хаос, який випромінює вивільнення і сам себе пропонує як матеріал творення нового, колажування…

З Андрушкових полотен, розвішаних по стінах, проникливо дивляться мадонни й іронічно посміхаються мамаї, донкіхоти їдуть на конях між кипарисами, грають на сопілках пастушки і розмовляють зі зміями нагі Єви.

Багато книг, переважно сучасна поезія, мистецькі альбоми. У кут забився австрійський фортеп’ян, якому під 200 років, ще з віденською лейбою «Карл Чапка». Він уже не піддається реставрації, тому, як поважний старожил, перебуває тут на заслуженому відпочинку. На фортеп’яні – допотопний телевізор з крутим DVD, які під’єднанні до вінтажних світлових підсилювачів звуку. У майстерні загалом культ музики. Переважно джаз і рок. «Даха Браха», «Лед Зеппелін», «Дорси» і обов’язково щось народне…

 

Крім фортеп’яна, тут живуть ще гітара, туба, дримба, сопілка… А зі стелі сталактитами звисають мандоліна й скрипка. Стеля – це окрема тема. Сама люстра чого вартує – перевернуте догори дном корито, в якому ще понад століття тому замішували тісто… Тепер же у нього вкручена енергозберігаюча лампа. З цієї «люстри» звисає пір’я, намиста, папірці з надписами. Наприклад, слова поета Василя Герасим’юка, який тут часто буває: «Щоб недолетіти – треба летіти». І ці «звисянначка» творять коломийську магію вуду, яка з-під стелі еманує творчий хаос, розливає його по всій майстерні.

Це місце найнесподіваніших зустрічей – гламуру з бароко, попси з джазом і хард-роком, антикваріату з сучасними артефактами… От на стіні висить відірвана скульптурна голова лаокоона в навушниках, а поруч ‒ автопортрет Андрушка з «армійських часів». Ще правіше – старі ікони, а далі – «фотоіконостас» дорогих людей.

Між полотнами, як мушля, за стіну вхопилася автентична кахля Бахматюка, над якою з полиці нависли опудала воронів, куріпок, половиків… Старі праски минулих століть аж ніяк не дисонують із гламурними китайськими ангеликами, які поруч трублять в єрихонські труби. А ще – черепки глечика, який художник привіз із рідного Ланчина. Глечик був мамин, а може, і бабин, але якось його розбив «один клептоман, який тут шастав», згадує Андрушко. І з черепків раптом повіяв легкий аромат молока… До речі, той же «клептоман» любив украсти з майстерні якусь картину чи скульптуру і потім їх же перепродати Андрушкові… Так вони й ходили по колу…

На вішаку поруч із робочим одягом, жіночими шарфами, городенківськими кептарями висить старий ланчинський кожух, в якому дід художника празникував. Поїдений міллю, білий кожух не втратив своєї урочистості…

Решту простору окупувала колекція фляшок –  різного скла і форми, різних країн і часів. У променях, що просочуються з вікна, в пляшках відсвічує сусальна позолота  ‒ це частина рамок іконостасу, купленого в якогось забутого колекціонера, яка тепер звисає зі стелі, як дамоклів меч…

Тут же – фрагмент старої ікони з надписаними літерами альфа і омега. Правда, альфа чомусь стерлася… Самовар тульський, купюри цісарської Австрії й українські купони, білоруські й азербайджанські гроші, глиняні скульптурки народного примітивізму, базарні пластмасові кульки… У кутку на тапчані сопе вгодований кіт Платон, якого художник любить називати «любою худобою».

Вибраним гостям Андрушко може показати схований у тайнику требник 1840 р., виданий у Перемишлі греко-католиками. Раритет придбаний у сільського вчителя за 200 грн. і фляшку горілки. Требник за фляшку…

А ще на стінах і стелі багато павутини. Бо павутина, вважає Андрушко, – це найцінніше в оселі: вона створена не людськими руками, і, загалом, павуків треба шанувати, бо «вони в поганих хатах не водяться»…

Крім павутини, безліч розкиданого пір’я. З нього художник незабаром зробить бронежилет як метафору нашої війни на сході – незахищеність як форма захисту, слабкість  як сила.

Панування множинності в майстерні Андрушка є запрошенням до творення цілого. Це елементи майбутнього колажу світу. І тільки від майстерності і таланту поєднати ці непоєднувані, здавалося б, деталі, відповідно розташувати їх, порозкладати по полицях, порозвішувати на стінах, встелити ними свої долівку та стелю  і залежить, яким цей колаж вийде…

А хто хоче знати (відчути!) більше, їдьте до Андрушка в Коломию!

 

Наталя ТКАЧИК

 

Художник, поет і скульптор Василь Андрушко родом із Ланчина, але віддавна мешкає в Коломиї, є автором трьох поетичних збірок («Сон вісімки» (1997), «Брама N» (2004), «Колаж і…» (2014)), лауреат літературної премії імені Тараса Мельничука, член Спілки художників України, автор численних міжнародних виставок скульптури і малярства, співавтор пам’ятника Івану Франку в м. Коломиї.

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!