Думаю, байдужість – це найгірша вада суспільства. Вона вбиває все тепло в душі людини, кидає її у прірву егоїзму та одягає на руки кайдани бездіяльності. Людина перестає бути вольовою, у неї зникають будь-які прагнення змінювати власне життя, та й що казати, зникає саме бажання жити. Байдужість рівноцінна смерті, проте багато українців сьогодні живе, ніби у паралельному світі, де кава зранку смакує так само, як і майже рік тому, де не вистачає грошей на черговий шопінг, де можна ввечері відвідати дорогий ресторан, емоційно обговорюючи новини дня, обмінюватися враженнями від переглянутого вчора ток-шоу.
А тим часом на іншому клаптику нашої землі щодня поповнюються лави чергової Небесної сотні. Тим часом одні матері оплакують своїх синів, а інші навіть не можуть упізнати їх, тому що такі любі їм риси обличчя стерла смерть…Тим часом Україна палає у вогні справжньої війни – безжальної, кровопролитної. Вона деморалізує і лещатами стискає серце народу, вона вичавлює душу країни і стає частиною нашої буденності, частиною нас самих. Війна з усім своїм нескінченним шлейфом трагедій не може постукати у двері тільки чийогось дому, а інший обминути. Вона приходить до цілої нації, вона травмує народну моральність і нищить сформовані цінності. На жаль, навіть це страждання не об’єднує Україну достатньо. Одні кладуть своє життя за її свободу, інші – виголошують полум’яні промови зі сцени, а ще інші розмальовують паркани у блакитно-жовті кольори і на зупинках кривими літерами пишуть «Слава Україні». Де тут любов до Батьківщини? Коли вже українці нарешті наїдяться тих рожевих сиропів, які фонтанами б’ють звідусюди?
Ми перестали відрізняти фальш від істини, ми загубились у цьому словесному та емоційному смітті, ми осліпли. Патріотизм – це високе, це те, що ніколи не поміститься у фрази чи у символіку, це, зрештою, спосіб життя. Це те, що на генетичному рівні пов’язує людину з державою і тим самим дає право на життя обом. На життя, а не існування. Стягами не закриєшся від куль, а ворог не слухатиме твоїх слів, коли тиснутиме на курок.
Боротьба – це єдиний раціональний і єдиний можливий варіант розвитку подій. Зараз я не оспівую героїзм і тисячі смертей синів своєї Батьківщини, я просто хочу вірити у майбутнє, як і кожен українець. Те, що на даний момент наша держава ще не розірвана на клаптики, –заслуга тільки простих людей, які чітко розуміють, що їхня фортеця – це не їхній дім, це їхня країна. Любити Україну – це обов’язок, але любов не повинна бути сліпою, не повинна робити нас немічними та незрячими. Твереза оцінка власних помилок і вад, їх визнання і цілеспрямоване бажання виправити ситуацію, здорова самокритика, послідовне лікування хворого світобачення (коли тобі усі винні або ти винен усім, або ти цікавишся виключно своєю персоною), активізація тієї частини мозку, яка відповідає за ініціативність державотворення, щира ненависть до ворога, який точить кров із живої рани твого народу, прискіплива вимогливість до себе – ось що може стати панацеєю для нас. Після 23-х років тотальної байдужості й руйнації будь-яких основ розвитку країни формування громадянського суспільства припало на період зовнішньої агресії з боку нашого «старого доброго сусіда», тому, можливо, так болісно відбувається народження нової нації. Більше немає часу проводити дебати на тему «Хто ми і чиї ми діти?» Пора виховувати у собі громадянина своєї держави. Досить озиратися на нашу історію, адже щасливі народи її не перечитують, а проливати знову над нею сльози нам, боюся, немає уже сенсу. Потурання власній слабкості і будь-яке ниття про нещасливу долю зараз неприпустимі. Тільки розуміння своєї відповідальності за своє ж майбутнє приведе нас до перемоги.
Для України байдужість і нейтральність – табу, бо ведуть українців (нас з вами!) у безрадісне нікуди.