Ольга СЛОНЬОВСЬКА: «Якщо перекладач ‒ злодій, бо не може точно перекласти, то письменник – брехун»

У Франківську Ольгу Слоньовську знають майже всі: хтось її любить, хтось остерігається, але кожен поважає її бойовий характер, ліричну душу, неабияку ерудицію та трудоголізм. Авторка понад 50 книг (поетичні збірки, шкільні підручники, наукові посібники, монографії), професор Прикарпатського університету, член НСПУ, лауреат численних премій та нагород, Ольга Слоньовська з нагоди свого ювілею ділиться із читачами «Галицького кореспондента» відвертими думками про…

 

 

 

– Ви завжди перебуваєте в літературно-науковій «бойовій готовності». Над чим зараз працюєте?

Готую книжки, дописую новий роман про студентів, закінчую монографію про Ліну Костенко… Із дистанції я не зійшла – я працюю (сміється). А взагалі, дуже впливає те, що зараз робиться в Україні… Цього ніхто не очікував. Хоча роль Касандри певною мірою зіграв Олесь Гончар, який написав у спогадах, які не ввійшли в його тритомник мемуарів, що Донбас ‒ це ракова пухлина в Україні, і якщо її вчасно не видалити, то вона Україну знищить.

– То, на вашу думку, цю пухлину треба видалити чи лікувати?

Ця війна зробила переворот у головах багатьох, крім мільйонерів і влади… Бувають чудесні випадки, коли ракова пухлина згасає сама собою. Думаю, операція вже зроблена, бо стільки крові пролилося… Фактично, все у Божих руках. Свідомість нації так змінилася! Он як Маріуполь обороняється! Ніяка пропаганда, жоден філософ чи письменник не зробили б того, що зробила ця війна. Але треба брати до уваги, що ми маємо справу зі страшним окупантом. І навіть корейський агресор із атомною бомбою для світу не такий страшний, як для України московський…

– Написана вами у 2010 році книга «В Афганістані, в “чорнім тюльпані”» багато в чому перегукується з теперішніми подіями..

То спогади, наукова публіцистика. Навіть коли я писала ту книжку, було погане передчуття, що на цьому випробування України не закінчилися… Нещодавно я зустріла знайомого «афганця», який каже: о, будете мати про кого писати нову книгу… Не буду я більше про полеглих писати. Мені здавалося і зараз здається, що війна ‒ це чоловіча робота, і писати такі книги – теж чоловіча робота… Про полеглих писати дуже важко, але це півбіди… А от свідчення живих ‒ це неймовірно страшно. Думаю, як тоді «афганцям», так страшно зараз і тим, хто там на фронті, на сході. На жаль, нема мільйонерів, які би були справжніми патріотами. Чи може взагалі мільйонер бути громадянином і патріотом? Так, але у третьому поколінні. Також біда наша в тому, що в нашого керівництва нема віри в Бога.

– Яка панацея від цього?

Важко сказати, але, думаю, відбір буде відбуватися, хоча і не в одну мить. На філософське питання «Навіщо є погані люди? Чому Бог їх не знищить?» Біблія відповідає так: коли вимикати будяки з пшениці, то з ними вимкнеться і пшениця. Це найбільш поширена відповідь. Але є ще й інша: на цих поганих людях випробовуються порядні. Нещодавно я знайшла в текстах Ейнштейна думку, що, на відміну від диявола, Бог у випробуваннях витончений, але не зловредний.

– Ваша книга «Дівчинка на кулі», яка отримала гран-прі на «Коронації слова-2012», викликала неабияке захоплення і ажіотаж серед читачів. Що в ній є такого, чого не вистачає сучасному читачеві, за чим він банує?

Насамперед, автобіографізму в цій книзі дуже мало, хоч багато хто так не вважає. «Я» в автобіографічному творі – це ніби рольовий ліричний герой у поезії. Митець вживає «я», щоб йому повірили. Людям вже набридло читати всякі опуси, белетристику, фентезі з запродуванням душ і т.д. Люди хочуть читати мемуари. Але мемуари ‒ це своєрідний аналог автобіографічного твору. Якщо перекладач ‒ злодій, бо не може точно перекласти, то письменник – брехун… (Сміється). Художній текст, який я написала, має величезну популярність. Мені читачі багато пишуть, навіть переходять на вулиці і жаліють (але це смішно!): ой яка ж ти була біднесенька… Та подивіться на мене – я жива-здорова, не жебракую. (Сміється). Просто у художньому тексті герой мусить пережити не одне людське життя, а мінімум двадцять, щоб читачеві було цікаво і щоб текст був густий…

– А бувало, що люди себе впізнавали у книзі?

Бувало часто, дехто навіть мав страшні претензії. Наприклад, був дзвінок о третій годині ночі. Беру слухавку. «Алло, це ви Ольга Слоньовська?» ‒ «Я». ‒ «А це я». ‒ «Та добре, але ж я сплю…» – «А я не сплю вже третю ніч через вашу книжку. Я знаю, це мій кум вам усе розказав і ви про мене написали…» ‒ «Я не знаю, хто ви…» І він почав пояснювати, що просто себе впізнав.

– Але ж твір світлий. Може, саме цього бракувало читачам?

Так, твір світлий ‒ я хотіла цього. Я хотіла уникнути повсюдного ниття, що, мовляв, я бідний, нещасний і т.д. Просто людина настільки вітаїстична, життєлюбна і багатовалентна, що виживає навіть там, де тарган не виживе… А в нас в літературі – та втопилася, той повісився, той деградував… Це згубно впливає на формування психотипу молодого покоління.

– Чи буде продовження «Дівчинки на кулі»?

Не знаю, побачимо. Це не від мене залежить. Це залежить від небесного архіву: якщо він схоче – відкриє двері, не схоче – не відкриє (сміється).

– Ви ‒ один із найзатятіших критиків шкільної програми з літератури…

Бо це навіть не пародія. Цю програму складав найгірший ворог України. Дати твори про самих здохляків, які не можуть переступити камінчик, щоб дійти до мети… Не на Еверест лізти, а бодай камінчик переступити… Справа в тому, що ми вже 20 років вчимо дітей за програмою з української літератури гіршою, ніж у радянські часи, бо чинна програма програмує учнів на невдах… Я би майже все повикидала зі шкільної програми. Адже це твори десятого рівня вартості… Давати на вивчення треба, по-перше, доступне, по-друге, цікаве, а по-третє високохудожнє. У Франції на рік вивчають п’ять письменників – і досить! Якщо дитина зможе розібратися у таких текстах, як «Дума про тебе» Михайла Стельмаха», «Диво» Павла Загребельного, «Синій автомобіль» Ярослава Стельмаха, «Марія» Уласа Самчука, плюс поезія – на рік цього вистачить, є досить часу, щоб прочитати і проаналізувати будь-який художній текст. А якщо в 11-му класі вчать 32 письменників, то школярі нічого не читають, це фізично неможливо… Я маю свій варіант програми, але він зараз не піде, бо не вимерло те покоління, яке народилося в Єгипті, – гомо советікус. Адже бути в Спілці письменників ще не означає бути письменником.

– Ситуація зі Спілкою письменників зараз апокаліптична. Спілка себе вижила?

Я була на 7-му, останньому, з’їзді, глянула в зал – суцільний контингент людей похилого віку. Це жахливо. Так, серед них є дуже талановиті, є люди, які творили українську літературу. Але ж кожна сім’я, щоб жити, повинна мати діда з бабою, тата з мамою і обов’язково дітей. А в спілці зараз дітей нема.

– Якби ви були головою Спілки, то…?

Я б її розпустила. Уже всі накралися, нажерлися, премії розподілили між своїми. Найкраще було б, аби Спілка саморозпустилася, щоб відпав баласт і всі письменники локально погрупувалися, як у 20-х роках ХХ ст. ‒ за уподобаннями, походженням. Наразі Спілка втратила свій магнетизм, те, що її тримало… Шевченко в Спілці не був, але він геній. Ліна Костенко поза Спілкою – також геній.

– Хто з українських письменників потенційно нобелівський лауреат?

Моя суб’єктивна думка – премію треба дати Ліні Костенко. По-перше, її може отримати лише живий письменник… А їй уже багато років. Тільки проблема в тому, що її вірші майже неможливо перекласти іноземною мовою, а Нобелівська премія вимагає перекладів кількома іноземними мовами.

– Ви сильна чи слабка жінка?

А крокодил більше довгий чи зелений? (Сміється). Я не знаю, яка я… Важко сказати. Жінці хочеться захисту, чоловічого плеча… От навіть українське прислів’я: «Чоловік, як ворона, але оборона». Але за плечима чоловіка довго жінка тихо не всидить, тим більше українська жінка. Так чи інакше, а вона кинеться на амбразуру. Я не знаю, чи я сильна, чи слабка. Я буваю в різних ситуаціях різна. У любові я слабка. Хіба ж я дурна бути в любові сильною жінкою? (Сміється). Там я біла, пухнаста, тихенька, лагідна, шовкова. Але в іншій ситуації – в науці, літературі ‒ все по-іншому. Жінка загалом сильна, дуже сильна істота. Карл Маркс, який, звичайно, сьогодні не котується в Україні, писав своїм дочкам: «Сила ваша у вашій слабкості, а слабкість ваша безконечна…» Це дуже добре визначення.

– Як ставитеся до святкування 8 Березня і власного дня народження, яке припадає на цей день?

Якби не та Клара Цеткін… (Сміється). Не можу сказати, щоб колись я святкувала свій день народження помпезно. Переважно він проходив буденно, я ховалася і уникала незваних гостей, цієї монгольської навали. А 8-го березня приходять вітати всі, навіть ті, хто тебе люто ненавидить.

– І як реагуєте на таке фарисейство?

Просто треба розуміти, що дрібонькі, маленькі, нікчемні люди ніколи не будуть дертися вгору. Вони вилізуть комусь на плечі. Та й взагалі, людиною відомою дуже важко бути ‒ ти весь час маєш бути в повній бойовій готовності. А щодо святкувань, то у всьому має бути щирість. Людина йшла, побачила гарні квіти і вирішила: якщо я цю жінку люблю і поважаю, то ці квіти їй подарую. Без особливої нагоди. Річ у тому, що ми живемо за якимись схемами і шаблонами. І день народження не обов’язково є найщасливішим днем у році… Це ніби ритуал. Але й у ньому має бути щирість і камерність.

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!