Моя мегаломанія

  • Недавно мій друг Шимон подарував мені диск гурту «KSU» з Устриків Дольних. У Польщі всі знають, де є Устрики. Я ніколи не був палким любителем року. Щось колись чув у виконанні «KSU», але це було давно, тож нічого не пам’ятаю. 
    Слухати диск я почав у машині, до того ж відразу із пісні «Мої Бескиди». І був вражений. П’ятдесятилітні підлітки, чиї батьки прибули у Бещади, може, десь у 60-х чи 70-х роках, написали просту і правдиву пісню. 
    Я почав порпатися в пам’яті. Зіставляти факти, події з минулого. Пригадував собі свої Бещади і те відчуття, що я не зовсім у себе, що когось бракує. Про те, що говорилося при столі після п’ятого келішка. У вуйків, тіток, кузенів і т.д. «Вони колись тут були». І всі знав, хто. Ми успадкували ті Бещади разом з цією таємницею, героїчними фільмами і, звичайно, з письменником – полковником Герхардом. Комуністи, творячи пам’ять про полеглих солдатів і міліціонерів, творили пам’ять про лемків і українців, які зникли з цього ландшафту. Одночасно спонтанно вибухнула велика суспільна соціалістична пригода під умовною назвою Дикі Бещади, тобто справжній кваліфікований туризм, розвиток вівчарства, промислове лісове господарство.
    Оскільки нашій країні відрубали скарби її серця – Львів, Станиславів і загалом креси, то поляки почали шукати міфічних кресів у Бещадах Польської Народної Республіки. А тут нічого не відбувалося. Тут не було нічого. Була згадка про якесь Пограниччя. Здичавілі сади, дерев’яні розвалені церкви, кам’яні фундаменти, кам’яні криниці, цвинтарі, хрести, каплички і предвічна карпатська пуща. І це було якоюсь заміною «кресовості». 
    Адже Польща не може існувати без кресів, без країни русинів – гуцулів, бойків, лемків, поліщуків та інших. Бо у нас це в крові, і не йдеться про якийсь колоніальний атавізм, а про той культурний генератор енергії та метафізики для західнішої Польщі, панської, цивілізованої. Тієї Польщі, що по-сілезьки не смішна, по-познанськи скупа, по-варшавськи пихата. Без цього сходу ми були би такими безнадійними, як німецькі пісеньки і німецьке почуття гумору, чеська схильність до кон’юнктури, російський балаган.   
    А тим часом у нас все забрали. Хто? Відомо хто! І з цим треба було погодитися. Розум згоджувався, серце ні. Серце шукало, і наступні покоління теж. 
    Особливість «колонізації» Бещадів після 1956 року полягала також у відшукуванні втраченого. Люди сюди приїжджали, але ж «ті» звідси ніколи не виїжджали. Їхні духи жили у цих горах. І чим менше нам хотілося про них говорити, тим більше виростала сила їхньої легенди. 
    Сюди приїжджали всілякі: шукачі роботи, землі, щастя, пригод, грошей, свободи. З різних кінців Польщі. Приїжджали також студенти. У ті часи у ПНР були дві такі «атлантиди» – Мазури і Бещади. Дійсно, нині багато хто заплатив би будь-які гроші, щоб опинитися на такому безлюдді і відчути подих минулого і природи. Колишні мешканці залишилися у пенеерівській версії пам’яті – упівсько-бандерівській – яка була кривавою і вампіричною, літературно-спогадовою. Ніякого народу тут ніби й ніколи не було. Були «бандерівці». Але люди не дурні, вони знали своє і шукали. І знаходили… духів. 
    Коли я тепер почув «Мої Бескиди» «KSU» – хлопців-поляків з Устриків Дольних, то подумав, що треба написати, що польські студенти, шукачі свободи, справжні туристи, поселенці створили тут нову культуру, яка знає, розуміє, шанує минуле. Ясно, що не всі і що не завжди так було, але, на щастя, були молоді люди, які почали співати лемківські, бойківські, українські пісні, віднаходити сліди попередньої культури, рятувати, описувати історію, реставрувати цвинтарі, не погоджуючись на забуття. Національні меншини боялися, натомість неможливо було заткати рота люблінським, краківським, варшавським студентам (до того ж, це «лише гівнюхи, які собі бавляться»). У вісімдесятих роках з’явилися перші фолькові формації, які грають і співають лемківські й українські народні пісні. «Оркестра святого Миколая» з Любліна здобула гігантську популярність. Друкуються перші пісенники латинським алфавітом. Виникають театри традиційної культури –«Гардзєніци» і «Вегайти». Множаться музичні групи. Їхній найбільший розквіт припав на 90-ті роки минулого століття. Серед них «Древутня», «Діканда», «Худоба», «Серенча». Частина з них має змішаний національний склад. Ефект настільки приголомшливий, що маси людей, навіть у центральній Польщі, дотепер знають і співають українські лемківські пісні. Співають як власні. Часто немилосердно перекручуючи слова. Але що там, коли кожен і так знає, про що йдеться. Скільки це походів, бівуаків, таборів було у Бещадах, скільки спілок студентського туризму виникло! Скільки людей запізнало лемківську, українську культуру? Запізнало із слідів. Запізнало через потребу знайти себе. Може, це моя мегаломанія, але мені це подобається. Цей дивний сум за тими духами, за таємницею тих людей, врешті, усвідомлення несправедливості, яка позбавила їх землі і можливості жити у себе. Скільки ж то разів за ПНР пробували затерти, розмити цю пам’ять? І такий парадокс: чим більше намагалися, тим сильніше творилася легенда. А спробуйте убити легенду!       
    Я хотів би, щоб тепер молоді українці на Західній Україні відшуковували польські сліди в своїх місцях, щоб через це змогли знайти себе. Шукай забутого, знищеного, вилученого, і знайдеш себе. Себе справжнього. Це перевірений спосіб.  
     


    Переклав з польської Тарас Прохасько

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!