Василь ПОПАДЮК: «В Україні більше почуваю себе українцем»

Його називають першою скрипкою, другим Паганіні, світовим маестро, а він каже, що нічим від інших не відрізняється. Дуже відкритий у спілкуванні, одержимий музикою і духом скрипки, соромиться співати сороміцькі коломийки, має численні музичні нагороди, збирає тисячні аудиторії по всьому світу і при цьому залишається простим і світлим… Напередодні концерту «Papa Duke Band» в Франківську Василь Попадюк поспілкувався з  «Галицьким кореспондентом».

 

– Пане Василю, ваш батько, теж Василь Попадюк – знаний музикант родом із Мишина, часто буваєте на вітцівщині?

У Коломиї час від часу буваю. Шкода, але в Мишині я не був давно, бо там уже нікого не залишилося з родини, вже ніхто там не живе…

 

– Ви з батьком зовні страшенно схожі. Які риси, крім любові до музики, перейняли від нього?

Мабуть, гумор. І ще я знаю від нього дуже багато коломийок. Я б міг заспівати, але, на жаль, я не вмію жодної без пустих слів – вони всі з ненормативною лексикою, бо тато співав сороміцькі коломийки.

 

– У 2003-му з гуцульською музикою ви перемогли в шоу 15 тисяч скрипалів. У чому загадка гуцульської мелодії?

Це не народна пісня, то був авторський твір Петра Терпелюка і мого батька, гуцульська фантазія в сучасній обробці. Ця музика не подібна ні на що інше, вона унікальна, на свій гуцульський лад. Якщо ви відрізняєтеся від всіх, то маєте шанс вижити, виграти. Якщо ви продукуєте те, що й інші, то дуже важко перемогти в чомусь.

 

– Як сприймаєте те, що вас називають другим Паганіні, маестро, першою скрипкою і т.д.?

Я на це не звертаю уваги. Я вважаю, що це все журналісти роздувають. Я роблю свою справу, це моя робота, вона мені подобається, цим я живу, і все. А те, що хтось там щось таке пише, – мені це не дуже приємно. Я людина така, як усі, ніщо більше.

 

– У 2011 році ви стверджували, що в Канаді ви є більшим українцем, аніж в Україні. Чи змінилася ця думка після Майдану та початку війни?

Україна за рік дуже змінилася, можна сказати, розвернулася на 180 градусів. Україна стає Україною, і все. Я в Україні вже частіше буваю. Тут вже таки відчуваєш, що це Україна, і більше себе почуваєш тут українцем. Думаю, не тільки я, а й усі.

 

– Ви в Канаді вже майже 20 років. Чи хотіли б повернутися в Україну?

Річ у тому, що я себе не прив’язую до місця. Я все-таки музикант і живу в готелях, літаках, автобусах, машинах… Просто база моя, сім’я, діти – усе в Канаді. А в Україну тепер почало тягнути, хочеться бути тут більше, проте все одно все-таки я живу там.

 

– Під час служби в армії ви грали, за вашими словами, в «ансамблі пісні і п’янки»…

Так, як тільки його в ті часи не називали – пісні і п’янки, «встряски» і п’янки… Я тоді, у 80-х, був на строковій службі, і нас з цим ансамблем направили грати в Чорнобиль, та й усе. Ніхто нікого не питав – це був наказ… А цей ансамбль і зараз існує, тільки він називається Ансамбль Збройних сил України, дуже професійний колектив, я навіть з їхнім симфонічним складом давав концерт у палаці «Україна» минулого року у грудні.

 

– В армії ви служили з цікавою компанією – Володимир Гришко, син Солов’яненка Андрій…

Так, а ще були Сашко Тимошенко з Тарапуньки, Костя Степанков… Весело було.  Ми жили в одній казармі. Кожного дня комедія була… У нас, зрозуміло, була дідівщина, але своєрідна, музична… Із партитури кожен сам собі мав розписати партії. Але в нас один розписував на всіх – хто тільки прийшов… От одного разу дали мені розписувати, а так як у мене почерк дуже складний, тобто ніякий, я їм понаписував то всьо… Цілу ніч писав. А наступного ранку ніхто нічого не міг зіграти, бо не могли прочитати. Тож вони мене вранці викликали на кухню на розбори. (Сміється.) Зате мені ніколи більше таких завдань не давали. Взагалі, багато кумедних випадків було, які не можу розказати, ну, бо це життя.

 

– Потім ви навчалися в Москві у Театрі музики народів світу…

Я радше працював у театрі. Нас там навчали, але це не було офіційне навчання – репетиції, вчили грати на різних інструментах, знайомили з музичними світовими культурами… Але це було за часів Радянського Союзу, а коли Україна відокремилася, я повернувся. Просто тоді наш театр  розпався – музиканти ж були з різних республік, я представляв Україну, хтось Азербайджан, хтось Грузію, хтось Узбекистан… Розпався Союз – розпався театр.

 

– У Москві маєте багато друзів. Війна на сході України якось вплинула на ваші стосунки?

Ми підтримуємо стосунки, так. Проте я вже останнім часом не їжджу туди. Інколи в телефонному режимі ми спілкуємося, але не зачіпаємо таких тем… Вони не хочуть мене образити. Я знаю їхню позицію, вони знають мою позицію. Багато моїх друзів у Москві підтримують Україну. А хто не підтримує, мені про це не говорить… Я спілкувався з Джигарханяном, Нікасом Сафроновим – вони всі в російських чорних списках…

 

 

– Ви граєте на скрипці кінця XVIII століття, це ж не просто матеріальний раритет…

Вдуматися тільки, скільки людей переграло на цій скрипці! Це містика. За ці часи кожен щось вкладав у цю скрипку і ця скрипка вкладала щось у кожну людину. Це жива істота. Якщо ти на скрипці не граєш, то вона мертва. А так ти на ній граєш – і вона живе стільки років…

 

– Коли ви наодинці з собою, що граєте для душі?

Такого нема, щоб для душі – я просто займаюся, граю Баха, «Каприз» Паганіні. Це не для душі, це робота. Ти займаєшся, це тобі подобається, це твоя справа – все, що треба.

 

– Яку музику слухають ваші доньки? Ви впливаєте на їхній смак?

Вони дуже люблять пісні з мультфільмів, вони їх співають. Люблять рок і класику… Вони не слухають те, що мені не подобається, смаки якось природно збіглися. Коли ми їдемо в машині, вони дуже прискіпливі, не слухають будь-що. Я дуже багато станцій перемикаю, поки не знайду те, що їм подобається. Переважно ми слухаємо музику, коли їдемо в авто, – або їхні дитячі диски, або аудіорадіо.

 

– Вони ж в курсі того, що зараз відбувається в Україні?

Так, старшій 20 років, а молодшим 5 і 10… Вони все знають, цікавляться, особливо середуща Софійка… Вона знає, хто такий Путін, хто в нас Президент, вона все знає. Це не тільки я їм розповідаю: вони ходять у суботню українську школу, де їх теж вчать, «охмуряють», так що все нормально. (Сміється.)

 

– Ви писали книгу про своє життя. Яка подія в ній найяскравіша?

Книгу закинув чотири роки тому. Просто я лінивий. Може, колись знову сяду за неї. Але зараз це відійшло від мене. Про щось найяскравіше сказати важко, бо настільки багато подій зі мною ставалося, що навіть не можу вибрати. Було не нудно, яскраво: я був на всіх путчах, всіх революціях… Зрештою, кожен день щось приносить.

 

– Може, то вас гірська ріка в дитинстві похрестила на таке бурхливе життя?

Так, можливо, тоді в Шешорах. Я мав п’ять років, і мене ледве врятували, коли я впав у ріку…

 

– Ви були на всіх путчах і революціях… Маючи такий живий досвід, що скажете про майбутнє України?

Я не скажу. У мене багато друзів серед хорватів і сербів, і вони мені казали, що в нас відбувається все точно так, як у них було. Вони сказали: ми тобі скажемо, чим у вас все закінчиться… І вони мені сказали, але я вам не скажу, бо не хочу каркати.

 

– Скажіть хоча б, добре чи зле…

Тут уже хорошого не буде. Багато позитивного, певно що, буде. Але війна є війна. Вже багато людей загинуло, і це трагедія. І невідомо, скільки ще треба жертв для того всього. На жаль, особливого оптимізму у мене нема.

 

– У вас незмінно на пальці золота печатка з тризубом…

Так, я її купив колись у Нью-Йорку. Річ у тому, що ще в ті часи, дуже давно, коли 90% українців ще не знали, що таке тризуб, я вже знав, бо тато часто їздив за кордон, до Канади, і привозив звідти різну літературу… Тож я знав ще з дитинства, що таке тризуб…

 

– Коли ви вперше їхали до Канади, мали з собою 100 доларів, зубну щітку і скрипку. Коли тепер їдете в Україну, що берете з собою?

Цигарки везу завжди з собою, бо курю тільки ті, до яких там звик. Парфуми. Ну, і добрий настрій.

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

 

Читайте також:

Володимир ХОРУНЖИЙ: «Усі українські кіномитці – учні голлівудської школи»

Юрій ЗАВАДСЬКИЙ: «Поезію, як сухий хліб, треба мастити смальчиком музики і посипати цибулькою перформансу»
Імпровізація за Андруховичем
ЮРІЙ БАКАЙ: «У мене, як і у всіх, свої демони й ангели всередині»
Під двома вершинами Ельбрусу
Там, де «душє на місци»…

 


Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!