Степан ПРОЦЮК: «Я вибираю закони серця»

Напередодні виходу актуального нового роману «Під  крилами Великої Матері», написаного під впливом Майдану, відомий письменник Степан Процюк вперше для читачів «Галицького кореспондента» відхиляє завісу в світ ще не надрукованого знакового для українців твору, ділиться таємницями альтернативної української історії, розповідає, чому Мамай у кедах та що спільного між Борхесом і лєцтим графоманом…

 

 

– Можна сказати, що цей роман – про Майдан?

Це спроба роману про очікування зсувів української ментальності, і Майдан є їхньою алегорією. Але насамперед – про українську людину і Україну в геополітичному вирі. Там є складні юнгіанські алегоричні сцени і, звісно, любовна й нелюбовна сюжетні лінії. Взагалі, коли письменник говорить про свій роман, це не дуже добре: адже він завжди краще пише, ніж говорить. Це моя перша спроба політичного роману, спроба синтетичного тексту, який був би цікавий читачеві. Бо можна будь-як розповідати, але потім люди розгортають книжку, читають, і їм самим стає все зрозуміло. Цей роман – це також моя проекція на те, що би було з Україною, якби перемогла банда Януковича…

 

– Спроба альтернативної історії?

Так, короткої – про святкування мордорських великоднів, про великі сірі будівлі – нові фільтраційні табори і т.д. У нас з тяжкою мукою починаються процеси зламу, і ніхто  не задоволений тим, що відбувається. Україну в попередні всі два десятки літ, і навіть довше, ніхто не будував. А Янукович взагалі гробив до кінця, забивав останній цвях у її труну. Ще трохи, й Україна, як яблуко гниле, впала би в обійми Путіна… І тут Україні допомогла, напевно, Велика Мати, покровителька всіх, першопочаток жіночий, знаменитий архетипний символ, першооснова – як завгодно можна її називати – зранена  дітородиця, Богородиця нових сенсів… Бо тільки диво врятувало 20 лютого, коли здавалося, що Майдан буде потоплений у крові за кілька годин. А далі? Могла би бути страшна громадянська війна…

 

– Але ж 20 лютого таки було пролито багато крові. І зараз це триває на сході…

Так, але це йде операція, очищення – я так би хотів назвати… Це трагедія, звичайно. Але тоді, в альтернативному випадку, йшлося би про метастази. Очищення й метастази – ніби подібні, на перший погляд (така медична термінологія зринає). Але це різні речі. Коли  організм очищується – це боляче. Ми тільки від метастаз врятувалися, більше нічого. Я нічого не обіцяв говорити оптимістично-прикрашеного. У романі воно звучить більш піднесено. Але далі – довгий тернистий шлях.

 

– Головний герой роману через хворобу не міг довго бути на Майдані. Чому він постає як спостерігач, а не як активний майданівець?

 

Було кілька причин, зокрема і технічна. У перемовинах  із видавництвом йшлося про написання психологічного, навіть психоаналітичного роману про людину, яка хвора і не може довго бути на Майдані. Але щоб це була спроба осмислити нашу ментальність, щоб були психологічні колізії, може, навіть психопатичні. І Василь Карп’юк, директор видавництва «Дискурсус», вирішив, що роман такого типу зможу написати саме я. Тим більше, я півтора місяця, у грудні-січні, під час Майдану пролежав у лікарні з досить складною хворобою… Тобто певною мірою Лукаш Кирилишин, головний герой, є моїм альтер-его. Але певною мірою.

 

– «Майданівської» літератури зараз дуже багато, ця тема досить кон’юнктурна. Вам можуть закидати, що хід заздалегідь продумано…

Спершу треба прочитати роман, щоб з’ясувати, чи це хід. У мене немає якихось особливих хитрощів. Найкращі хитрощі – не бути хитрим. Найкраща свобода – бути самим собою. Я сказав, що в жодному разі не буду писати роман про самий Майдан. Це роман про те, що відбулося з українською людиною у моєму, авторському, розумінні, альтернативна історія, юнгіанські паралелі, хвороба, крихкість людського тіла, людського життя…

 

– Але Майдан не закінчився, переріс у війну, що досі триває. Тобто ваш роман логічно мав би мати продовження?

Цей роман – це маленька цеглинка в фундаменті нової України, яка, можливо, живе, як писав в «Захарі Беркуті» Іван Франко, в досвітку нової доби. Нехай колись з’явиться видатний письменник і напише великий твір про українську долю і душу, який читатиме весь світ – я не іронізую. Я сказав у романі все, що міг сказати поки що. Навіть якби я відчував потребу, я не годен писати зараз. Думаю, зараз у мене буде довший період, коли я не писатиму, відбудеться трансформація. І романи «Десятий рядок» і «Під крилами Великої Матері» є свідченнями певного переходу.

 

– Образ Мамая в романі – це традиційно втілення української душі?

Його можна по-різному трактувати, це на відкуп читачеві. Мамай – це українське чоловіче начало, душа, дух…

 

– А чого він у кедах?

Він може бути в кедах, а може бути в кирзових чоботах чи лакованих мештах. От Рокфеллер любив ходити в драних джинсах. То чого би Мамай не міг бути в кедах? Я би теж хотів ходити  в усіляких ботфордах, рицарських обладунках… От прийшов би на роботу в такому неадекватному вигляді, і мене би не зрозуміли – сказали би, що переписався…(Сміється.)

 

– Вам важлива думка інших?

Важлива. Але лише до тієї міри, коли вона деструктивно не впливає на мій спокій. Є ще й певні енергетичні речі: я дуже тонко відчуваю, як людина до мене ставиться насправді. Тому я знаю більше, аніж мав би знати за фактом. Маю на увазі і хороше ставлення, і насторожене, і всіляке…

 

Велика Мати може бути караючою і люблячою. У романі яка вона до українців?

Вона постає то шестигрудою, то хлопчиком, то дідом, набирає різних ознак і сутностей. Вона багатополярна, андрогенна. Вона – начало, вона – життя. Вона – творення. Вона те, що ніколи не помирає, і те, що триває вічно, що протистоїть смерті. А «під крилами» – це її «люблячий» вимір. Мені ця назва прийшла відразу, я в ній не сумнівався… Ми і хороші, і погані, і нікчемні, і мудрі, і дурніші – всі ми діти української Великої Матері.

 

Довженко казав, що між красою і правдою вибрав би красу. Що б вибрали ви?

А я би процитував Камю: між справедливістю і матір’ю я би вибрав матір. Тобто є закони справедливості і закони серця. Я вибираю закони серця. І роман про Велику Матір – це поклик крові, я – українець. Велика Мати в українській іпостасі, її шати, величні одежі духу не відпускають так просто…

 

– Цей особливий роман писався якось по-особливому?

Це перший мій роман, який я написав без сигарет. Раніше думав, що не зможу писати без куріння… Коли я пишу, бажано, щоб була тиша. Але найперше особливий стан, який я створюю то романсами, то медитативною музикою. Залежно від ситуації… Коли писав «Під крилами Великої Матері», слухав Вагнера «Політ валькірій». Музика, тиша, кава, і щоб  не гризло нічого, як казав Ніцше, занадто людське…

 

– Знаю, що ви можете бути дуже сентиментальним. Що вас останнім часом розчулює?

Коли  перечитував кілька днів тому роман Ремарка «Тріумфальна арка», який я читав ще у віці студентському. Історія хірурга Равіка і Джоан Маду – історія почуттів, їхньої любові…

 

– Туга за справжністю?

Я так намагаюся жити. Коло людей, з якими я по-дружньому спілкуюся, доволі вузьке. У мене характер, кажуть, по-своєму важкий (посміхається). Але покажіть мені людину, яка щось робить і в якої легкий характер. Кожна сила і слабкість – дуже відносні. Ми інших людей сприймаємо чорно-біло, а чорно-білого нічого нема. Є дуже багато відтінків.

 

– Ви колись хотіли стати лікарем…

Так, але лікарем, робота якого пов’язана з душею. Психолог, священик, лікар, психоаналітик – близькі професії.

 

– Тепер ви більше лікуєте себе чи читачів?

Для кожного писання це і певна автопсихотерапія. Але жалісливі щоденники ніхто не буде читати. У цьому полягає таємниця: так слова сплітати, щоб вони були цікаві якомога більшій кількості людей, і щоб ця фіктивна реальність у книжці, якої нема насправді, була не менш важливою для тих, хто її прочитує, ніж їхня реальність. Ось що важливо. Це вже мистецтво, це вже талант письменника. Уся справа у золотому перетині сплетення слів. І останній графоман малоосвічений, і Маркес чи Борхес – можна сказати, що між ними нема ніякої різниці. Бо і той, і той пише. Велика енергія є і в графомана лєцтого. Різниця тільки в одному: як так зробити, щоб слова й інших людей зацікавлювали? Оце є таємниця. Отут починається література. 

 

 

Розмовляла Наталя ТКАЧИК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!