Павел АЛЬТГАМЕР: „Дозвольте собі бути, як діти“

Про приїзд до Івано-Франківська митця світового рівня Павела Альтгамера сповіщали пафосні золоті таблички “До нас їде Альтгамер”. Павел втішився цьому іронічному заграванню, хоч сам є особою доволі скромною. Золотий — колір одного з його найвідоміших соціальних проектів: у 2009 році мешканці одного з варшавських будинків перевдягнулися у золоті комбінезони і так прогулювались районом. А згодом 150 жителів цього району у тих же комбінезонах золотим “Боїнгом 737” полетіли в Брюссель, де розпитували бельгійців, що ті знають про історію Польщі. Павел епатує, розриває шаблони, змушує сумніватися, руйнує стереотипи, підважує системи, а передовсім – любить людей. “Конгрес рисувальників”, з яким він разом із однодумцями приїхав до Франківська на запрошення спільноти “Тепле місто”, подарував небачену раніше можливість комунікації та співпраці за допомогою не слів, а малюнків.

 

Перед нашою розмовою Павел доїдав золотий “пряник Альтгамера”, який спеціально до приїзду художника випустили місцеві ресторатори-спонсори заходу.

 

 – Наталка Голомідова: Коли ми запитали у магазині, хто такий Альтгамер, що на його честь роблять пряники, продавщиця сказала, що це відомий письменник, який якраз приїхав до Франківська. Перепитуємо: “Може, художник?” – “Може, але він точно дуже відомий”, – сказала жінка.

 

О, так діє легенда! (Сміється.)

 

 – Н.Г.: А ти потребуєш цієї легенди?

 

Ні. Дуже дивно з тим почуваюся. То така традиція — інший поміж інших. Хтось особливий. Так працює цілий світ ринку мистецтва. Взагалі, багато пластів свідомості тримаються на такому етосі геройства.

 

 – Тарас Прохасько: Але ти насправді також трохи працюєш як письменник, коли у цьому мистецтві щось вигадуєш, це ж не тільки образи.

 

То правда. І мене дивує, що щось діє через мене, щось таке через мене проходить. Я можу вибрати собі модель легенди – буду ходити з високо піднятою головою, такий легендарний, або навпаки, можу занурюватися всередину себе і там досліджувати цю легенду — мені це більше пасує. Мені здається, що коли я уважний, то можу зорієнтуватися, коли прокидається егоїзм, задоволення собою, а коли приємність настільки глибока, що вона є глибшою за егоїзм і він залишається на поверхні. 

 

Н.Г.: На святкуванні свого дня народження ти сказав, що немає мистецтва, а є лише гра. Ти можеш сказати, що ти насправді бавишся, а вже інші називають це мистецтвом?

 

Все є грою. Але з’являється такий голос з голови і каже: “Нє, є на світі речі поважні, не все є грою”. Я тоді іду всередину себе, шукаю внутрішні книги і дивлюся, що там написано, а там написано: “Ну нє, все лише гра”.

Якщо хтось не розуміє, чим є гра, то втрачає розуміння. Ті, що давно не бавляться, увійшли в певні ролі і вже не можуть бавитися, бо не можуть вийти з тої поважної ролі, яку самі собі вибрали. Але вони не почуваються добре, бо це не цікаво. Мене найбільше надихають діти, бо вони добре вміють бавитись.

 

 – Т.П.: Коли йдеться про самотність, то де тут місце грі? Самотні не розуміють гри чи це щось трагічніше?

 

Самотність теж не є однозначною. Вона може бути радісною. Коли мої діти сидять у кімнаті з закритими дверима, я заглядаю, а вони там щось собі роблять — це самотність, але така глибока, розвиваюча, пізнавальна. А як хтось собі сидить і п’є від самотності, а потім десь лежить на лавці — то він так поводиться, ніби з ним не хочуть гратися. Або він сам грається в таку сумну самотність. Але як до нього підійдеш і скажеш: „О, ти граєшся в таку сумну самотність!“, то він скаже: “Йди геть! Яка це забава! Це моя трагедія”. Але трагедія – то також забава, бо було би нудно, якби був цирк увесь час.

 

 – Н.Г.: Як ти поводишся з власними дітьми? На пострадянському просторі вважається забороненим малювати по стінах. Діти вперше починають малювати у садочку чи школі, але вчителька їм показує, як має виглядати дім чи сонце, як “правильно” їх намалювати.

 

Я через це сварюся з дружиною. Вона є мудрою і доброю. Вона каже: “Не налаштовуй дітей проти школи”. А я кажу, що я не бунтую, але наполягаю, щоб вони тримали дистанцію. То, що хочеться пані — щоб їм йшло на користь, але щоб вони розуміли, що це не те, що вони відчувають. А те, що вони відчувають, щоб було для них найважливішим. Діти це розуміють, але мають проблеми зі школою. Бо школа є невдалою системою. Вчителька може бути мудрою, яка знає, що є матеріал, є програма, треба навчити писати і всього іншого, але знає найголовніше — не зробити дитині кривди, знає, що її треба розвивати, а не притлумлювати, не лякати, а надихати. Не заблоковувати. А дуже багато вчителів самі є заблокованими. І передають далі те блокування.

 

Є така гарна історія, як Ісус мав 12 років і прийшов до храму, а батьки переживали, де дитина. Пішов, нема його десь. Прийшли, а він сидить з мудрецями. Я так думаю, що це найкраща притча для вчителів, бо 12-літній хлопець почав відповідати на запитання мудреців, але ті мудреці були здатні зрозуміти. Бо дурні би навіть не стали його слухати. А мудреці зрозуміли, що ця дитина має щось дуже важливе до казання — найбільшу правду.

 

– Н.Г.: Ти сам вчишся від дітей?

 

Я сам є трохи дурнем, трохи мудрецем, бо вчуся від дітей, але я пройшов через цю систему і був запрограмований як робот. Часом поводжуся як робот: ану шо там, шо таке? Кричу на них, але сам думаю: “Ні, я ж так не відчуваю”. Думаю, що так мушу робити, але не хочу так робити. Тому, коли я є свідомий цього, то чудесно розмовляю з дітьми, слухаю їх, не кажу їм “ідіть подивіться телевізор” чи “займіться чимось”. Можемо щось намалювати, поговорити або піти на прогулянку — і це такі магічні моменти. Я іду з сином і кажу: „Дивися, як накладаються гілки. У них можна бачити картини. Хіба це не прекрасна забава? Не маєш ні телевізора, ні комп’ютера, але ти маєш цілий космос“. І син каже: “Так”. Він це розуміє. Думаю, так можна вчити і фізику, і хімію, і математику, і природознавство. Просто навчити, що у всьому є лад і порядок.

 

 – Н.Г.: Деякі поважні франківські люди кажуть, що те, що ви зробили в “Дністрі”, – це вандалізм, терапія для вар’ятів.

 

Це і є терапія для вар’ятів. Питання в тому, чи ми хочемо бути щасливими вар’ятами, чи нещасними. Дозволити собі бути, як діти, бо діти щось собі малюють, складають, ліплять — і це що, вар’ятство? В цьому вся таємниця. То ж діти збудували ці міста, цілий світ збудували діти. Ті, що були щасливими, збудували гарні будинки і гарні міста. А нещасливі і немудрі або їх валили, або будували паскудство, або псували інші будинки, бо не могли самі з собою дати ради.

 

 – Т.П.: Ти любиш людей?

 

Так, дуже.

 

 – Т.П.: Чи маєш охоту, потребу для них щось зробити?

 

Так, це так, ніби у родині. Якщо відчуваєш, що щось тобі дарує радість — любиш ходити на прогулянки чи малювати, то малюєш і даєш це тим родичам. Кажеш: “От, прошу, дивіться, я таке намалював”. Або ведеш їх на прогулянку і показуєш їм якийсь гарний вид. Це природно. Звідси береться все мистецтво — з внутрішнього пережиття. Люди, які не мають внутрішнього пережиття, є відключені самі від себе і весь час заміняють почуття думками. Це драма.

 

 – Н.Г.: Вчора ти зауважив, що якби не твій професор Густав Земуа, то ти не був би тим, ким ти є.

 

Так, це така присвята мудрим вчителям. Він приходив на першому році навчання туди, де я робив скульптури, і роздивлявся, пробував щось радити, підправляти. А потім якось прийшов і сказав: “Я більше не буду тобі заважати, ти собі роби, як хочеш”. Він дав мені свободу, а також поштовх. Це дуже добре підґрунтя. Якщо ти комусь кажеш, що тобі подобається те, що він робить, або ти відчуваєш чи розумієш це, —  це найкраще навчання.

 

 – Н.Г.: Конгрес рисувальників відбувався вже багато разів. Ти задоволений цим проектом?

 

Так. Спочатку йшлося про малювання, але тепер думаю, що йдеться про комунікацію. Це просто повернення до нормальних зустрічей. Мені здається, що він показує, як на світі могло би бути файно, якби були відкриті доми, у які би вільно входилося, і там би всі бавились, танцювали, і вони не мали би називатися “Дім культури”, “Будинок поезії” чи “Дім танцю”. Кожен дім був би домом митця. 

 

Н.Г.: Чи людські реакції усюди однакові?

 

Загалом, так, але багато залежить від місця. Було таке печальне місце – німецьке містечко Айзенгітенштат біля Франкфурту-на-Одері. Артур Жмієвський з’ясував, що воно ввечері просто вмирає. Люди не ходять разом тим містом, не зустрічаються. Є одна-дві кнайпи. Люди такі штивні. Немає радості в тому місці. Ми були там з конгресом. Спочатку почали приходити дивні люди. Якийсь панк, весь в тату. Загалом, ми там були три місяці. Це був експеримент. Потім почали приходити діти, якийсь дідок, який малював наші портрети. Приходили люди, які до того часу не мали куди приходити. Виникла така справжня світлиця.   Але як ми звідти поїхали, то все зникло. Люди самі не втримали того місця, хоч могли, бо то не було складно.

 

Т.П.: Ця легенда, з якої ми починали, тут була потрібна як дозвіл тим людям, які самі не наважились робити щось таке.

 

Так. Легенда в цьому випадку потрібна для прийняття, вона стає підтримкою твого статусу. Бо я собі роблю щось таке файне, щось завжди вигадую. Я так від дитинства робив. Мене часом питають: „Коли у вас з’явилася думка стати митцем?“ Я ніколи над таким не задумувався. Я втік від армії в Академію мистецтв. Якби не це, я би взагалі не йшов на якусь освіту. Наш конгрес — то такий маніфест, що все, що тут відбувається, — це конгрес. Лиш як ти налаштований, ким ти є тут. Чи використовуєш свою креативність, чи ні. З дитинства я все шукав, щоб було цікаво. Потім, коли я зрозумів, що не хочу стріляти і вбивати, то став митцем. Також розумію, що хтось на конгресі може бути з тих, хто хоче стріляти чи принаймні захищати іншого. Важливо, щоб він був впевнений в тому, що робить. Бо було би страшно, якби хтось щось так робив, не будучи переконаним у цьому. Він би страшно мучився і міг би зробити багато злого собі та іншим.

 

 

 – Н.Г.: В Україні чимало людей думають, що зараз не час для мистецтва, бо війна.

 

Тепер є найкращий час, особливо для того мистецтва, яке є мистецтвом спілкування, порозуміння. Це мистецтво віднаходження спокою і миру у собі, а не ззовні. Я також є спадкоємцем такого способу мислення, що за мир потрібно постійно боротися. Це накручує неспокій. Людина, яка воює за спокій, ніколи не є спокійною. Мова є тільки одним і доволі брутальним способом комунікації. Люди уміють порозумітися багатьма іншими способами. Якщо десь є спокійна людина, то я знаю, що всі люди на різних рівнях це відчувають. Хоча, звісно, в будь-який момент може з’явитися дядечко з течкою і оголосити, що його спокій є через наркотики чи алкоголь і що нормальні люди так не поводяться. Але насправді нормальні люди поводяться мільйонами різних способів, не осуджують себе і не осуджують інших. Якщо не осуджують себе — то не будуть осуджувати інших.

 

Спілкувались:

Наталка ГОЛОМІДОВА
Тарас ПРОХАСЬКО

 

Довідка “ГК”: Павел Альтгамер (1967 р.н., Варшава) — польський скульптор, художник, творець інсталяцій та перформенсів. Найвідоміші проекти: „Спільна справа“, „Конгрес рисувальників“.  Учасник багатьох міжнародних виставок. Володар престижної премії Вінсента Ван Гога. Працює з неповносправними.

 

 Читайте також:

Як виглядає кімната-малюнок «Конгресу рисувальників» в Франківську: останні штрихи (ФОТО)
Химерні «альтгамерівські» скульптури оселилися в середмісті Франківська (ФОТО)

“Золотий” Альтгамер і Франківськ: малюнок без кінця

Альтгамеру в Франківську показали золотий трон (ФОТО, ВІДЕО)
До Франківська їде Павел Альтгамер (ФОТО)
Франківський “Конґрес рисувальників” Альтгамер розпочав фарбами, а не золотом (ФОТО)

20.05.2015

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!