Новий етап і нові ролі

Друзі, можу похвалитись: нещодавно у мене почався новий етап у житті. Та що там у мене! Він почався і в мільйонів екс-школярів, які тепер мають горде звання – абітурієнт. Мушу зізнатись, що аж тепер я готова забрати всі свої гучні слова про те, як мені набридла школа і як я хочу нарешті звільнитись від її лещат. Не те, щоб я злякалася суттєвого збільшення обов’язків та клопотів або примарного майбутнього, яке стукає у двері, просто ці декілька днів тотальної свободи змогли відновити у пам’яті всі тепер до сліз щемливі спогади, пов’язані із стінами моєї школи, вони дозволили мені оцінити весь її вклад у формування мого світобачення.

Справді, школа – це місце, де ми знаходимо і проявляємо себе, пізнаємо свій внутрішній світ. Тут ми вперше чуємо критику та вперше намагаємось обрати дорогу, якою нам пощастить іти все життя. Мушу визнати: школа здійснила неоціненний вклад  у розвиток моєї особистості, а найголовніше – вона дала мені змогу відкрити себе для світу, повірити у себе та побачити, хто я є і яким повітрям я хочу дихати. Роки навчання, як не дивно, не запам’яталися мені безкінечним сидінням за підручниками і вічним очікуванням дзвінка на перерву. Коли намагаюся згадати, що ж я робила впродовж останніх 11 років, перед очима постає колаж з емоцій, досягнень та незабутніх вражень. Так, я можу таки не згадати закону Ома, але я ніколи не забуду свій 11-А та кожен день, проведений з ними – чи ми були під стінами ОДА, чи на франківському Голлівуді. Можливо, я так і не навчилась малювати графіки тригонометричних функцій, та я таки спробувала відобразити посмішку на обличчях у глядачів, коли грала у КВК. Я, на жаль, не пройшла на жодну предметну Всеукраїнську олімпіаду, але відвідала чарівну країну дитинства – «Артек». Все це було б неможливим, якби не моя найкраща у цілому світі друга школа, вчителі якої будили в мені таланти, збагачували мій духовний світ і стали для мене справжніми друзями. Сентиментальність буде тут зайвою, але з особистого досвіду знаю, як у випускників щемить серце за стінами рідних шкіл, як хочеться ще раз сісти за парту у своєму класі і почути той, здавалось, такий набридливий дзвінок, як хочеться пробігтись зі своїми однокласниками такими знайомими коридорами і як не вистачає тих людей, які за ці роки стали для тебе другою сім’єю…
Немовби підкидаєш вгору монету і не знаєш, що випаде. Куди йти далі? У якому напрямку рухатись? Ти на порозі нового життя, яке маєш зустріти впевнено і з гордо піднятою головою. Воно диктує нові правила, а реальність безжальна: вона змушує щосекунди змінювати світ довкола тебе, оточення та власні звички. Але через багато років у моєму серці, як і в серці кожного, залишиться яскравий і такий теплий спогад про рідну школу. Нові місця, нові ролі, нові люди – без цього неможлива самореалізація та розвиток, але я впевнена, що всі ми добре пам’ятаємо, в який момент ми стали справді собою і хто допоміг нам у цьому. У світі багато автомагістралей, доріг, колій та маленьких манівців, та я завжди без навігатора знайду стежку до рідної другої школи.