Руслан Горовий – український журналіст, режисер короткометражного кіно, прозаїк і поет. З 2001 року займається розвитком проекту «Телевізійна служба розшуку «Допоможімо дітям», нині відомого як «Служба розшуку дітей», що допомагає в пошуках зниклих дітей шляхом створення відео- та друкованих матеріалів про них, інформування громадськості тощо. За цей проект Руслан отримав орден Святого Архістратига Михаїла з рук Патріарха УПЦ КП Філарета та почесне звання «Заслужений журналіст України» від президента Віктора Ющенка.

На кінець 2014 року Руслан Горовий – головний режисер «Магнолія-ТВ». 11 квітня 2015 року телеканал «ЧП-ІНФО» показав прем’єру його документальної стрічки «Укропи Донбасу», присвяченої огляду подій на сході України з точки зору лояльного до Української держави луганчанина.

– Давай почнемо з найгарячішого. Ти зараз їдеш у Німеччину з презентацією «Укропа». Три міста були заплановані: Дрезден, Берлін і Кельн, але Кельн раптом скасувався. Що сталося – ватна пропаганда перемогла німців?

Ніхто не відмовлявся… Не стрельнуло просто… Берлін і Дрезден припали на вихідні, для Кельна лишилися тільки середа-четвер, і там зрозуміли, що не зберуть людей. Ще рік тому, коли ми були цікаві, зібрали б. А зараз – ні. Ми всіх забембали… Як не прикро, не піде німець в будень замість пива дивитися кіно про Україну, яка вже, як кістка в горлі. Може, якби більше часу було, щоб пояснити, то пішов би, а так – ні… І ми маємо розуміти його – це не його війна, не його біда. У нього руських сусідів більше, ніж українців, хоча йому начхати на обох… А я хотів на перегляд саме німців, бо наших немає в чому переконувати…

– Ти медійник, поясни, як так може бути при існуванні так званого «мінстеця»? Все-таки, на твою думку, це Порошенко просто кума свого на посаду впхав?

Дуже не люблю коментувати вчинки людей, з якими не знайомий. Тим більше, чиновників. Я про Стеця. Знаю одне: можна називати купу міністерств гарними назвами, однак якщо вони не просунулися ні на крок далі… У нас пропагандою України опікується хто завгодно, але не те щось, про яке ми говоримо… Яка мотивація президента, я не знаю. Знаю тільки, що я бачився з ним на Банковій, коли він був на грейдері, і на минулому книжковому арсеналі – це зовсім інші люди! Бачу, що це ніби людина, яка взяла критичну вагу на штангу, не знаю, чи він її таки підніме…

А продовжуючи говорити про німців, ну нащо їм щось розуміти? У нас хлоп з Сихова не знає, де це Тоненьке чи Красногорівка… Які питання до німців?

– А що так змінює людей? Влада? Ти, знімаючи фільм, був на передовій, потім повертався назад у Київ з його кафе, нічними клубами. Як ти відчував цей перехід назад у мирне життя, і невже ті, хто при владі, не відчувають цієї загрози, коли завтра цей вогонь може перекинутися на них? Це що, відсутність інстинкту самозбереження?

Війна і мир – це не просто інші слова, це дійсно інші світи. Це розуміли і за сто, і за тисячу років до нас… Саме тому я не можу довго бути там, де мир,  знаючи, що за якихось п’ять годин їзди люди живуть в окопах, ходять з калашем, слухають, «чи не летить».

У мене немає мирного життя. Я його не відчуваю. Ні в Києві, ні у Львові. Попри відкриті кабаки і туристів… Звісно, я не закриваюся в хаті і не виставляю у вікно кулемет, однак миру немає. Навіть коли я зустрічаюся з друзями і випиваю трохи, це не означає, що я забуваю про війну… Все, що не роблю, – це з розумінням війни. У мене навіть друзі, які цього не розуміють, зникли… Я весь час знаю, що маю щось робити для пацанів на «передку». Мої знайомі, рідні та друзі це знають. Постійно про війну думаю… Без варіантів…

А що відчуває влада?.. Та хай Янукович думав, що вічний, щось відчував поміж своїх страусів, а тепер бухає в Сочі… У політиків немає інстинкту самозбереження, його заміняє переконання: «Всі дебіли, я зможу, я не такий, мене всі люблять!»

– Я дивився «Укропа» і почав сумніватися в тому, в чому я особисто був впевнений: що Донбас (Лугандонія) і Крим – це кайдани на ногах України і це неможливо змінити. Однак ти показав іншу правду. Що нам робити, на твою думку, адже більшість тих людей ніколи з нами не примиряться?

Це важке питання. Відрізати, хоч і страшно, таки легше. Важче набагато тягати апендикс, який рано чи пізно зробить западло і вкладе тебе на лікарняне ліжко. Однак дехто живе з апендиксом все життя.

Я бачив обличчя людей, які сказали: «Руся, якщо нас знову залишать з обізьянами, відведуть війська, ми спалимо доми і підемо з вами – другий раз ми цього не витримаємо». Там є такі люди, яких не просто шкода, а злочин втрачати. А маргінали є скрізь…

Там чітко зіграли на цьому, бо добре розуміли, за які струни смикати. От,  наприклад, яка-небудь Новоселівка на Луганщині чи Донеччині – життя там було, як і скрізь в Україні, на букву «х». І тут їм сказали: ми зробимо нове життя, як колись, коли ви були молодими, а дерева – великими… І люди, навіть якщо не пішли на вибори, мовчки погодилися. Бо за 23 роки в глибинці нічого гарного не відбулося. Плюс специфіка Донбасу…

Однак, попри все, маємо розуміти: все, що сталося на Донбасі (про Крим не скажу, там – пенсіонери з усього «совка», хотіли помирати в Росії), все створене купкою активних маргіналів… Пасивність і загальмована реакція Донбасу – «Ми работаєм, нам нєкогда што-то мєнять» – зіграла злий жарт… Однак я гарний хазяїн, я б Донбас не віддавав. З якого переляку?

– Яка реакція людей там, на сході, була на вашу знімальну групу?

Треба розуміти, що якщо я – за Україну, то більше спілкуюся з такими ж, як я. А якщо я «вата» – спілкуюся з «ватою»… Так скрізь, не лише на сході… Хоча я ніколи не приховував, хто я і що я – браслети жовто-блакитні і червоно-чорні, герб на шиї…

Були різні зустрічі, і не завжди приємні, але буду чесним… Ті, хто на підконтрольній Україні території, навіть якщо проти, то побоюються. Максимум – плюють навздогін, а так мовчать… А ті, хто за, – теж обережні.  Раді, однак обережні. Бо ми поїхали, а вони лишаються жити… Але багато є й тих, хто «укропи Донбасу» – з прапорами їздять, з вишиванками на машині…

– А як ти не втримався і не став «ватою», будучи родом із Сумщини, прикордонного з москалями регіону? Там же теж російське телебачення мозок людям промиває… Може, все-таки річ не аж так у пропаганді?

Насправді, оточення – це не лише телевізор, радіо чи газети. У мене батьки російськомовні, діди – частково, а прадіди україномовні були… А ще були дві вчительки, російської й української, які були суперові й прищеплювали любов до своєї мови. Я став чистим білінгвом. Причому говорю частіше навіть російською. А от писати ні – тільки українською, і до одного місця пропаганда. Мій дід Василь Сивобород, який пройшов концтабір і потім Сибір, казав: «Що фашист, що комуніст – одінаково гавніст»…

– Давай поговоримо ще трохи про інші твої цікаві іпостасі. Окрім того,  що ти режисер, ти ще й літератор і телевізійник. Не кожному в житті вдається зробити наскільки благе діло, як тобі – маю на увазі телепрограму «Служба розшуку дітей», автором якої є ти. Що тобою керувало, коли ти починав цю насправді дуже важку і відповідальну місію, і що тобі це дало?

Колись, у минулому сторіччі, я прийшов на «Магнолію-ТВ» в програму «Ситуація». Працював як журналіст, як редактор. Приходили люди, в яких зникли рідні, діти… Це були страшні часи… Мій шеф, Євгенія Ткаченко, коли я прийшов до неї з ідеєю окремої передачі, бо всунути все в програму «Ситуація» було неможливо, сказала тільки одне: «Роби!» І я зробив…

Перший дав в ефір Роднянський… І пішло – вже купу років ми працюємо. Телеверсія йде на понад 30-ти каналах, які, як відомо, конкуренти (сміється). Газети, плакати, сіті-лайти… Якщо на початку нульових одночасно в розшуку було до 500 дітей, то зараз 10-15… Нам майже вдалося побудувати реальну схему швидкого пошуку, і раптом – війна… Тепер все не зовсім спочатку, але  ми відкинуті назад…

– Скільки дітей вам вдалося допомогти розшукати?

Ми фіксуємо лише ті випадки, коли стовідсотково впевнені, що допомогли саме ми… Занотовуємо десь сотню знайдених дітей щороку, хоча крізь проект проходить в десятки більше дітей і майже всі знаходяться… Однак  когось знайшов дільничний, когось міліція, хтось прийшов сам. І це прекрасно…

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ