Молода івано-франківська група «КоралЛі» існує на просторах української музики всього три роки, проте за цей короткий час музиканти дали вже дев’яносто концертів. Це, потрібно визнати, неабиякий результат. Що є причиною такого успіху – добра музика чи екзотична гуцульська трембіта? Трембітар групи Вільо Чупак вважає, що доброї музики поки що ще мало. Ця самокритичність дає надію, що «КоралЛі» не потонуть у болоті самолюбування і будуть розвиватись далі такими ж блискавичними темпами. Про трембіту, забобони і дружбу у групі «Галицькому кореспонденту» розповідає Віля Чупак. («ГК» зберігає говірку респондента).

– За три роки ви зіграли біля дев’яноста концертів – фантастично, як для молодої групи. Чим пояснюєш такий успіх?

Так склалися планети, певно, успішний менеджмент. То, чого немає в молодих банд, – типу вар’яти, але з толком. Це в комплексі – і питання з транспортом, апаратурою, партнерські стосунки і всілякі паперові справи. Но і творчі всілякі, як би сказати, родзинки. Розділили обов’язки по хлопцях, і є результат. А якби не заставили шось робити попри репетиції, то би був, певно, пшик. У нас багатофункціональна мануфактура.

– Як ви ділите позамузичні обов’язки у групі? І що, в твоєму розумінні, означає «успішний менеджмент»?

Вітьо – барабанник, а ше дивиться за інтернет-ресурсом, обробляє мультимедійні матеріали і готує бутерброди. Місьо (клавіші плюс сопілка) – головний менеджер, на ньому ж питання просування (продюсування), разом з тим координує всі стратегічні пункти розвитку. Дюрьо (гітара плюс вокал) відповідальний за записи та планування по апаратному забезпеченню (власний апарат у нас поки що накопичується). Васьо – бас-гітара плюс валяє дурня в Верховині. Но то останнім часом, бо готується до весілля. Насправді він відповідальний за планування репетицій, узгодження часу, а також проводить роботу зі спонсорами (партнерами). Головна скрипка, звичайно, Місьо. Кожен концерт є стимуляція і вдохновення для роботи далі. А ше – це напрацьовані дружні стосунки з активним людьми, чи то пак з різними організаторами. В цій мануфактурі окреме місце – поділ матеріального задоволення: все чітко і ясно, як бухгалтерія на фірмі. На цьому може початися кінець справі, як в багатьох бандах.

– Видається, у вас в групі лагідна атмосфера. Як вдається зберігати мир і спокій?

Сам часом дивуюся, як приходиться стримуватися від наболілих неув’язок. Думаю, головне в тому, що Місьо і Дюрьо – рідні, Вільо їм трирідний, Васьо їм друг з пеленок – майже рідний, а Вітьо – просто нормальний чувак, шо піниться, але терпить. А ше Вільо часом буває авторитетом (бо троха старший) якраз у питаннях колективу, бо по музчастині він не авторитет, тіко радник. Та й, в принципі, ми всі зараз товариші добротні, тому не боїмося одно другого доставати як тре. Якшо хтось приїхав з Верховини і не прийняв душ, то відразу отримав догану, якшо хтось в машині пердить забагато – зразу в морду.

– Раніше трембіта у гуцулів грала тільки коли сповіщала біду, не боїшся наврочити?

Страшно, але є інші речі, яких боюся більше. Що не стане ні трембіти, ні людей, які на ній би заграли. Тоді так і буде, як ти кажеш. Зараз я знаю поки шо одну полонину, де ґазда має трембіту. Звичайно, всьо я не можу знати, але я яко простий цікавий турист находився більше п’ятнадцяти років горбами і інших не знаю місць. Того боюся. А в низах, в селах, троха інша специфіка. Хоча і там її надибати непросто. На похорон дають 350 грн. за трембітаря. На коляду не дають ніц. Цей рік в присілках села Шепіт (я був у майстра трембітного) береза не зібрав гурт на коляду – гуцули сказали, шо принесуть гроші в церкву, не тре ходити взад-вперед горами. Кождий погріється, мобільний, сателітка є, того направду боюся, думаю собі, шо в той час, якого не можу знати, в трембіту дули значно частіше і потрібніше. Мій нанашко все казав, шо як був в гостях, то його друг кликав кума трембітою кожного разу. І той за 20 хвилин на коні приїздив. Бо не було мобільного, не було і ТБ. Трембіта – то заклик, зв’язок, вістка. Часом сумна, часом весела, як закодуєш, аби тільки коди не втратити і передати.

– В Гуцулїї грали? Як гуцули реагують на вашу музику?

Та гуцули вже навчилися, шо вони собі знають одно, а пани приїжджі най собі бавляться.

Троха складно, звичайно, з тим. В Косові колись давніше грали, то публіка стояла спереду і дивилася, най вибачать за слово, як барани на нові ворота. В Яремче регулярно теж бувають різні примітки в наш бік по виступові. А коли тягаю трембіту просто за собою,

пам’ятаю, в Косові ввечері пан сказав, шо як стемніє, то трембітою закликаються нечисті сили. А в друга в селі Бабин була ціла колізія: я привіз йому показати закарпатську трембіту, тай так собі файно подув біля хати, ну типу сюрпризом. А в нього старий дідусь, якого доктори списали вмирати ше у 85-му, то прибіг родич з кінця села з обережним запитанням – шо там у вас? А сусіди дивувалися – шо то в трембіти дують, а в дзвони не бють?! А дідусь, бідолаха, теж розхвилювався, просив довго не грати. То друг Богдан мусів полегки всім пояснювати, шо то пани приїхали тай собі бавляться, панам можна.

Там нам і до церкви з любого боку мож заходити, бо по правилах то є обмеження.

Коротше кажучи, в гуцулів, як у мусульман чи євреїв, свої закони для своїх.

– Поставлю питання, яке ставлю всім франківським музикантам. Що тут за поле таке магічне, що стільки доброї музики в нашому місті?

А шо, в нас добра музика? Бо я не музикант, я так собі гоню, маю думку, шо добра музика у нас ше не є. То я про «КораЛлі». Але є її початок.

– Ви живі, і це головне, як на мене.

Но, певно, так воно і є. І у всіх решта франківських сталося таке, шо в один час задалася мода (чи назвати то феноменом) бути живим, і та мода живе дотепер. Слава тим, хто почав. А за нами – ту франківську моду тягти далі у світи. Ми з львівськими друзями все сміємося, шо на кождий “львівський тип” знайдеться “станиславівський феномен”.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ