Іван ЦИПЕРДЮК: «Література передовсім вимагає чесності»

Свого часу письменник Іван Ципердюк вчинив так, що без нього вже не зможе обійтися писана історія України, незалежно від того, скільки людей буде про це знати. Майже двадцять років тому його збірка поезій у прозі «Переселення квітня» була серед тих чинів, які означували один з найбільших переломів у новітній історії людства. Потім все розвивалося, минало, змінювалося і забувалося…

Щойно у видавництві «Грані -Т» вийшла нова, друга, книжка Івана Ципердюка «Подорож крізь туман».

 

– Іване, ти усвідомлюєш, що такого сюжету у сучасній українській літературі ще не було: ти видаєш нову книжку через п’ятнадцять років після першої?

Як це не зухвало прозвучить, для мене перерви в літературі ніколи не існувало. Я ніколи цього публічно не озвучував, але тепер можу це спокійно сказати. Ця книжка – якою б вона не була, якою б не була її оцінка – є для мене твердим фундаментом і нагадуванням тим читачам, які мене ще пам’ятають, чи тим, хто цікавиться сучасною українською літературою, що я нікуди не подівся. Тих кілька, кількадесят людей, які мене знали, знають це і усвідомлюють.

Думаю, що література, як кожна справа, передовсім вимагає чесності. Якщо не можеш писати добрих текстів, які приносять втіху тобі і читачу – краще не пиши нічого. Займайся чимось іншим, роби те, що можеш робити так, як слід. Не можеш – то живи, як слід. Займайся чимось, що можеш робити по-справжньому.

Я намагався цих два десятки років жити відповідно до своїх принципів. Намагався якось давати собі раду у житті, любити, дружити. Якщо не можу писати, то щоби література була максимально присутньою у житті – читати, стежити за тим, що цікавить.

– Ти уявляв собі, що знову будеш писати? Це якось тебе тримало? Чи ти взагалі міг би залишитися автором однієї книжки?

Думаю, що можна бути і автором однієї книжки. Кен Кізі і його «Політ над зозулиним гніздом» – класичний варіант. Написати одну книжку і на тім мати спокій. І нічого поганого не було би. Шляхи в літературі такі ж різні, як і в житті. І якраз література дуже добре показує: які життя різні у людей, так і різна література.

Але для мене завжди було важливим (можливо, значною мірою це і підкошувало) бути у літературі максималістом. Я вважаю, що це та галузь, де поводитися треба особливо чесно. Література опублікує твоє ім’я, і ти стаєш у публічний спосіб знайомим дуже багатьох людей, не бачачи їх.

Для мене якийсь час було великою проблемою те, що я не пишу. Я намагався заповнювати це в різний спосіб. Позитивний – це те, що я робив багато різної роботи, влаштовував свій родинний побут, завершував дисертацію.

А гірший спосіб – це тривалий час не лише спілкування з друзями, але і випивання алкоголю. Не думаю, що це було аж так страшно, але коли це триває стільки років, то думаєш, що весь той час, який я міг використовувати на щось інше, використовував на сидіння, балакання, пиття і безконечні розмови, які з роками почали втомлювати. Незважаючи на дуже велику симпатію до тих людей, з якими я пив.

Святе місце не може бути порожнім. Якщо не пишеш, то порожнечу чимось заповнюєш. Паузу не можна тягнути безконечно. Хіба би займатися справді фізичною працею, бо вона зовсім інакше організовує твої вчинки і думки.

І ще один штрих до нової книжки. Я її трактую як факт не повернення, а фундаменту, який юридично повертає мене у контекст, в якому я був. Треба мати ще якийсь документ, який підтверджує навіть для самого себе, що ти тут, на місці.

– Наскільки твоя теперішня проза відрізняється від того, що ти робив давніше?

Суттєво. Бо це есеїстика. Я вже не зміг би писати ту поетичну прозу. Це взагалі рідкісний жанр. І дуже мало людей пробували таке робити, бо він завідомо програшний. Мало хто виграє, особливо в такій літературі, як українська, – це повна приреченість. Стефаник спалив свої поезії в прозі. Про тих кілька речей, які збереглися, видавець В’ячеслав Будзиновський сказав, що таке тільки багаті німці можуть собі позволити друкувати, такі всілякі штучки.

Мені таке саме говорили. І у нас в обласній спілці письменників (що таке, що я пишу, можна написати лівою ногою), і на вищому рівні. Покійна Соломія Павличко, царство їй небесне, казала – ну, це таке бездарне, це навіть не варто розглядати. Тоді навіть найкращі оцінки, доброзичливі, були трохи невпевнені. Мій приятель Юрій Андрухович писав у передмові, що це вибухівка, яка не спрацювала. Природно, на той час я відчував дуже мало підтримки. Тепер – з огляду на досвід і час – я оцінюю її, звісно, по-іншому. Тепер я сам собі можу давати раду і оцінювати, що я пишу. Хоча я зі страшенною радістю і майже із захватом згадую ті часи, коли я писав цю поезію в прозі. Я майже ніколи з того нічого не переглядаю, але тішуся, що написав саме те, що написав.

Зараз есеїстика буде свідчити, що вже є щось інше. Це швидше перехідний етап. Я не знаю, що буде далі, але (як каже один мій добрий приятель – я не забобонний, але хай чесник лежить під скатертиною) думаю, що буду писати щось для власного задоволення і щоби зберігся той досвід, який я маю, навіть тоді, коли мене вже не буде на цьому світі. І щоби хоча би мої діти і внуки прочитали і мали трохи уявлення, яким був їхній предок. Їм це просто може бути цікаво. Не знаю, чи заради цього варто видавати тисячу примірників, але, може, знайдеться ще хтось цікавий.

– Ти часто наполягаєш на тому, що письменник повинен знати життя, мати якийсь досвід. Який досвід ти здобув за ці роки, про що маєш потребу розповідати?

Я позбувся значної міри того егоїзму, який я мав, коли бачив тільки себе, а багатьох людей не бачив, бо мені хотілося себе бачити. Так часто буває з максималістами. Я мусив це пережити і потратити час на те, щоби почати дивитися уважніше на інших людей. Коли я вже остаточно попустився, то почав могти уважніше вислуховувати. Зважати на те, що говорять інші, спостерігати за ними. Це дало мені можливість дізнатися про інший життєвий досвід.

Тепер мені бракує хіба часу. Бо проза потребує щоденного заняття, щоби тримати себе у формі. Тепер я вже не маю тієї ліні, яка мене обсідала. І сюжетів, історій не бракує. Маю їх в голові достатньо багато, лиш би Бог поміг цікаво викласти. Не знаю, чи це вдасться. Можливо, ні. І я також не буду цим смертельно вражений. Я не маю такої великої претензії, яку мав колись. І усвідомлення власної місії є лише в тому контексті, що кожен з нас має свою особливу місію, своє призначення.

– Тобі цікавість здається достатньою мотивацією, щоби взятися за писання?

Мені достатньою мотивацією є одне – щоби це приносило мені задоволення. Я вже не маю такого великого замаху – наситити усіх читачів. Не кажу, що це мені байдуже, але передовсім важливо, щоби мені це було цікаво зробити. Хотів би робити ту роботу, яка мені подобається. А ще хотів би закрити певні борги перед тими людьми, частини з яких уже нема, про яких я хочу розказати. Про те, якими вони були гарними і як вони цікаво і незвичайно прожили своє життя. Незвичайно у своїй звичайності. Ми часто думаємо, що цікавість десь там, за горами, за морями. Але вона щоденно є у нашому житті, ми її проживаємо. І це не оправдання, що ми мешкаємо у провінції, тому у нас все йде день у день подібно і нецікаво. Якщо ми самі нецікаві, то нецікаво буває всюди.

– Як думаєш, чи має право український письменник бути просто письменником, чи він ніяк не може позбутися певного тягаря відповідальності перед українськими літературою, минулим, народом, майбутнім?

Я хотів би, як казав Маріо Варгас Льоса, жити тільки літературою. Але ж і він балотувався на президента Перу і програв Хукіморі, отримавши друге місце. Він казав, що треба жити чистою літературою. Сам собі заперечив. Значною мірою – це пов’язані речі. Письменник має бути чистим. Він, здавалося б, не має ніякого стосунку до політичної, громадянської ситуації в своїй країні. Він пише собі про вічні теми. Але приходить якась година, і він – навіть будучи найбільшим ліриком – може дуже чітко декларувати свою позицію. І брати участь у всіх цих подіях. Одне другого не заперечує.

Біда в тому, що спадком тоталітарних режимів є ще і таке переконання, що письменник має бути трибуном і обов’язково говорити у своїх творах щось на захист батьківщини. На мою думку, так не має бути. Це особистий вибір митця, і він знає, як робити. Основним критерієм і так залишається вічне – талановитість його творів.

Ми багато говоримо про вільність письменника. Але так завжди було і є у всьому світі, що по-справжньому вільним він бути не може, бо є обов’язки.

Я виріс на Галичині. І у нас, як і у багатьох європейських народів, є та традиційна настанова, що чоловік передовсім має забезпечити свою родину, а тоді вже робити те, що вважає потрібним. Я також так вважаю. Але для мене нелітературна робота одночасно є і способом забезпечити особисту свободу – мати можливість випити свою каву з друзями чи кудись поїхати. Таким чином купувати свою свободу. Мені цілком комфортно жити так, як я живу зараз.

– Ти видав книжку, якої ще майже ніхто не бачив. Принаймні розкажи щось про неї.

Вона невелика. Це есеї, невеличкі статті, навіть одне інтерв’ю з Опанасом Заливахою. На пропозицію видавництва «Грані-Т» я зібрав їх під загальною назвою «Подорож крізь туман». Назва більше, ніж прозора. Якщо говорити спрощено – це і є моя дорога за ці 15 років. Я не скажу, що вона вся була у тумані, але значною мірою так. Мені заледве хтось допомагав. Я сам йшов нею, як міг. Сам мусив відшуковувати свою життєву правду. Я завжди знав, що іду правильно, але чіткі орієнтири зринали дуже зрідка. Я все мав відчуття – чи не загубився. Все доводилося звіряти по друзях, чи не оступився. Отака книжка.

Мені сказали, що на обкладинці треба написати щось конфуціанське. Я довго думав і написав там одне речення – що життя я ціную, як найліпшу книжку (невелика, зрештою, мудрість). І життя з друзями. А друзями я вважаю і свою родину, і дітей, і дружину, і друзів, з якими я прожив усі ці роки. Я розумію, що ми усі самотні, бо ніколи неможливо розказати про себе все. І тому дуже важливо, коли тебе можуть послухати, хоч трохи, але щиро.

Я думаю, що у тому світі, в якому мені жилося весь час, не є споганеними справді найсвятіші людські почуття і вчинки. І у цьому сенсі я щаслива людина. Бо все те, що я прочитав колись у книгах, які я дотепер так люблю, – все те є у щоденному житті. І я в цьому постійно переконуюся.

Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!

2 thoughts on “Іван ЦИПЕРДЮК: «Література передовсім вимагає чесності»

  1. Хто постирав коментарі? Не подобаються? А де ж свобода слова, пацани?.. Чи це словеса тільки для лохів?…

  2. Образливі і брехливі репліки, які не мали жодного стосунку до теми інтервю, було видалено адміністратором. Такі “коментарі” безжально видалятимуться і надалі. Згадки про свободу слова тут недоречні. Згадайте краще про етику й культуру дискусії.

Comments are closed.