В сучасних умовах, коли нам пропонують переписану і чужу для нас історію вважати своєю, коли нас позбавляють права мати власних героїв, підносячи до їх рівня українофобів, коли дедалі більшим стає наступ на українство в незалежній Україні та за її межами, маловтішним залишається хіба що той факт, що у нас ще не відібрали День незалежності, пам’яті жертв голодомору, соборності… Але маємо, що маємо, те на що, очевидно, заслужили.

Щороку відзначаючи День соборності, ми згадуємо не без пафосу події 22 січня 1919 року, відомі як проголошення акту злуки УНР та ЗУНР у Києві, хоча відбулося це ще 3 січня того ж року у Станіславові. Попри святкову приналежність, цей без сумніву історичний день викликає неоднозначні враження. В силу багатьох об’єктивних та суб’єктивних обставин сотворити одну, єдину, соборну державу не вдалося, українські землі ще на деякий час залишися розділеними поміж кількох держав. Проголошене єднання двох Україн стало швидше символом нездійсненності такої мрії. Українці, таке враження, виявились не готовими протистояти перешкодам на шляху до омріяного життя, забракло сил подолати розбіжності у поглядах та політиці керівництва обох республік. Про власну державність довелося знову забути. Довелося, адже чергова спроба влаштувати самостійницьке життя “у своїй сторонці” зазнала фіаско.

Від тоді пройшло понад 90 років і зараз у нас нібито є те, про що мріяли, а невдачі залишені в минулому. Та це лише на перший погляд. Що ж насправді змінилось за усі ці роки? Майже нічого! Так, є незалежність, яку щоправда ми швидше втрачаємо, аніж зміцнюємо, яку багато-хто вважає умовною в сил слабкості держави і неможливості твердо відстоювати власні національні інтереси. Єдиний кордон ще й досі не зробив з нас по-справжньому єдиної держави, єдиної нації, навіть просто нації. Ми дуже різні, – кажуть нам ті, хто часто цим користується, зіштовхуючи головами українців, програмуючи на самознищення, засліплюючи очі вигаданою боротьбою за другу державну мову, за федералізм, проти “фашизму” та невідомо за які ще “цінності”… А тим часом, поза нашим полем зору чинять ганебні діла, втілюючи стару істину про поділ і панування. Ми ж через власну необачність, небажання зрозуміти один одного, вдало підігруємо подібним намаганням. Саме тому, через багато років й досі не стали істинно соборною державою. Символічний день єднання в такому разі виконує роль своєрідного побажання на майбутнє, оскільки, висока мета багатьох поколінь українців ще й сьогодні залишається для нас недосяжною.