Сергій КОВАЛЕНКО: «Там, де ми були, білих зовсім раніше не бачили»

Український туристичний панк-циган-клуб «Шатуни» офіційно народився 8 березня 2000 року. До цього він також існував, тільки без назви. Сьогодні клуб об’єднує зо три десятки однодумців, які просто дуже люблять і вміють мандрувати. Як про себе кажуть самі «Шатуни», вони подорожують і намагаються отримувати від цього максимальні відчуття. Пробують бути максимально вільними, відкритими та терпимими і чекають того ж від інших.

Майже щороку сезон мандрів «Шатуни» відкривають у Карпатах. А після них – вся географія… Нещодавно «Шатуни» повернулися з Папуа Нової Гвінеї. Розмовляємо з одним із засновників клубу Сергієм Коваленком.

– Що таке «Шатуни» – рух, компанія друзів, ідеологія?

Скоріше, дух. Фізично це, звичайно, компанія друзів – нових, старих. Але духовна близькість – на першому плані. Тут цілий комплекс складових. Іронічне ставлення до життя, почуття природи і плеча друга… Інколи стороннім може здатися, що ми сваримось, а насправді то в нас таке спілкування. Це, певно, питання для філософів. Я вважаю, що порпатися в собі і приходити логікою до відповіді на таке питання – то діло невдячне. Треба просто жити.

– Як потрапляють у «Шатуни» – через спільну роботу, однокласників? Розкажи детальніше про учасників – звідки, чим займаються…

Доля втручається. Один тут прибився, один там. З кимось були в одному класі, хтось просто в Криму знайшовся. Варіантів багато. Тут головне, щоб людина відчула дух компанії. І щоб цей дух став для неї рідним. Це такі високі слова, що аж самому смішно. На практиці, звичайно, про такі високі речі не думаєш. Усе саме по собі відбувається. І впливати на це або аналізувати його неможливо. Серед учасників – прості люди. Нема в нас олігархів чи заможних. Переважно всі з Києва.

– Як все почалося? Якою була перша подорож?

Давно це було, 1990 року. Ми з товаришем надумали собі на надувному човні Ірпінем проплисти. Він вкрав у батька лодку, і ми потихеньку попливли. І не просто попливли, а під гаслом “На захист малих річок України”. Потопили тоді купу речей: фотоапарат – на той час дуже дорога річ… Досвіду не було, а вино було. Веселі часи були… Потім вже були прокатні байдарки. Мало хто знав, що при Союзі була така можливість, але ми рознюхали. Перший раз тільки й дивились на запчастини байдарки, не могли зрозуміти, що до чого. Потім вже купляли байдарки, топили на порогах. Так і прийшов досвід. Так на своїх ґулях і вчились.

Де побували за ці роки?

Багато де. Бурлаки, словом. Карпатські річки – рідні для нас. Там ми скрізь були. Кожного року намагаємось навесні їздити. Кольский півострів, Саяни, Камчатка, Тянь-Шань, Таїланд, Філіппіни, Індонезія. Навіть в Антарктиді «Шатуни» були. Оце місяць тому з Папуа Нової Гвінеї повернулись. Це те, що так з ходу можу згадати.

– Розкажи про Карпатські подорожі.

Ми починали їздити до Карпат давно. Ще за радянських часів. Тоді все було по-іншому. Більш відкриті люди, більш недоторкана природа… Гуцульська мова – то окреме питання. Якось давно їхали до тої Яблуниці, що в верхів’ях Білого Черемоша, в автобусі. Питаємо бабцю, о котрій годині темніє. Вона відповідає, а ми не розуміємо. Кілька разів перепитували – так і не змогли зрозуміти. Тоді люди в автобусі вже допомагали, у молодих мова ближча до літературної української.

Зараз все інакше. Змінилися Карпати. Тепер на підходах до Говерли взагалі весь ліс поділений, нікуди й намет поставити. Паркани, шлагбауми… Вздовж річок теж нема вільної галявини, домовляємось з господарями, щоб стати табором. А головне – міняється карпатський менталітет. Гостинність потихеньку витісняється фінансовими запитами, відкритість теж загасає. Не те, щоб повсюдно, але тенденції відчуваються. Європеїзація, будь вона неладна. А ми ж кращі. А в нас же стільки багатства у душі. А гуцули – то взагалі люди, на яких рівнятись треба, я вважаю.

– Це чому?

Розумієш, коли ми приїжджали до Карпат, то в людях відчували цю первісну відкритість, якої у місті вже майже не було. Це таке тонке поняття, скоріше, відчуття. Його важко описати. Така дитячість, у хорошому розумінні. Не було всього того наносного, чим накриває людину цивілізація. От якщо спробувати проілюструвати, то я так бачу. Є чоловік, і у нього, як Інтернет, канал з Богом, з Космосом. Коли він дитя, то той канал, як товста труба. І як йде обмін з Богом, то і є натхнення. А потім тебе виховують, вчать, набуваються різні суспільні обмеження. Все це засмічує канал, і він потихеньку стає тоненьким, як сірничок, а у декого й зовсім закривається. Так-от, у гуцулів, цей канал практично не змінювався з народження. На жаль, зараз вже йде процес звуження каналу. І щоб відчути таку людину, треба забиратись все глибше в гори.

– Яка з подорожей була найекстремальнішою?

Точно не пам’ятаю, але начебто у 1996 році, у квітні, був сильний паводок на Пруті. І ми зайшли у Прикарпатський поріг, і там був жах. Ми його пройшли, але під мостом була величезна “бочка”. Нас перекинуло. Я тоді трохи не потонув у тій “бочці”. Посивів у 25 років. Одного викинуло під прямовисну скелю. І він там стояв кілька годин, поки його не зняли. А катамаран собі поплив і застряг у вирах Яремчаського водоспаду. Не вистачало в нас тоді досвіду на таку серйозну воду йти…

– От, до речі, порадь як досвідчений мандрівник, що треба брати з собою в далекі подорожі, чого остерігатись.

Залежно від того, куди їхати. Вирушаючи до Азії, наприклад, люди роблять щеплення. Але ми забиваємо на це (сміється). На шатунському фарті їдемо. Але перед поїздкою треба все одно подивитися в Інтернеті, які там є місцеві специфічні захворювання. Крім того, треба мати велику аптечку на всі випадки життя. Зазвичай нею ніхто не користується, але вона повинна бути. Треба обдумати питання їжі. Скласти розклад на весь похід, враховуючи потреби кожного члена екіпажу. Ну, й одяг. У теплі краї – сорочку з довгим рукавом і штани обов’язково, щоб не обгоріти. Теплі речі – на північ. Навіть якщо ви не вживаєте алкоголю, рекомендую його все одно мати. Перше діло – від перемерзання, та й налагодити стосунки з місцевим населенням допомагає.

– І в якій країні була найцікавіша пиятика з місцевим населенням?

Так зразу і не згадаєш. Насправді, ми намагаємося триматися подалі від людей. Ми ж їздимо за природою. На Папуа, до речі, взагалі не п’ють, у них немає якогось гормону, і вони, як чукчі, зразу п’яніють і швидко спиваються. Виходить, найвидатніші пиятики відбуваються у поїздах або в літаках.

– Як знаходите гроші на такі далекі поїздки?

Серед нас немає заможних. Тому все банально: щоб з’їздити десь далеко, доводиться накопичувати. Відкладати з кожної зарплатні. Потихеньку, потихеньку – і набирається за рік сума. Тут важливо чітко розуміти, що для тебе це важлива річ у житті. Не новий диван або айфон, а саме відчуття свободи на природі. І що за це потрібно платити гроші. Що так життя влаштоване. Так, виникають конфлікти інтересів, але якщо є бажання, то все можливе. Мало того, якщо бажання щире, саме провидіння буде вам допомагати.

– Які враження від останньої подорожі – на Філіппіни?

У глибині Філіппін, на островах, люди живуть у первісному ладі. Там нема електрики, Інтернету, газу, телефонів. Але люди на рідкість відкриті, завжди посміхаються. Щасливі люди. От дивишся на них – і серце радіє. Гостинність теж вражає. Там, де ми були, білих зовсім раніше не бачили. На нас дивились, як на дивину. І в одному місці нас кожного пригостили пляшкою кока-коли. Треба розуміти, що для них то дуже велика ціна. Не кожен із тамтешніх пробував її хоч раз у житті. Але нам дали, гроші на відріз відмовилися брати.

Є ще один бік їхнього життя. На острові їм зовсім не потрібно заробляти. Все селище цілий день нічого не робить. Тільки вночі рибалки виходять в море. Їм не потрібно мати теплий дім – завжди тепло, досить і куреня із листя пальми. Не треба купляти одяг – цілий рік в тих самих шортах і більше нічого не треба. Не треба піклуватися про їжу. Кокоси самі ростуть, риба ловиться. За рибу вони вимінюють паливо для двигунів та рис. Живи собі і радій. Але є й мінус у такому. Наші предки боролись за виживання, тому мусили працювати. А із праці народилася культура. І цим можна пишатись. Чогось все на високі слова тягне. Щоб знизити пафос, скажу, що, наприклад, пляшка рому на Філіппінах коштує на наші гроші 8 гривень. От живуть же люди (сміється)!

– Як ваші родини ставляться до подорожей?

Практично у всіх вже є сім’ї та діти. Є, звичайно, кілька затятих холостяків, але то винятки. Між туризмом та сім’єю виникає два конфлікти – фінанси та час відпустки. Обидва – більшою мірою питання свободи. Якщо людина вільна, то й довколишні це відчувають. У тому числі й сім’я. Рідні люди розуміють, що вільній людині потрібно реалізовувати свою свободу. І є повага кожного члена родини один до одного. І коли є така свобода і повага, ці конфлікти бліднуть і вирішуються значно легше. І гроші знаходяться, і час.

Треба розуміти, що у кожної людини свої особисті уявлення про відпочинок. Наприклад, моя жінка любить Туреччину – щоб лежати на пляжі, масажі, море. Мені там нудно, але я це поважаю.

– П’ять порад мандрівникам від шатуна?

На перше місце я б поставив безпеку. Це головне у будь-якому поході. Найвищий пріоритет при прийнятті будь-якого рішення як до, так і під час маршруту. На друге місце поставлю щирість бажання. Дуже часто люди їдуть тому, що друг їде, тому що сусід з’їздив, а чим я гірший, тому що це престижно і т.д. Якщо ви щиро не бажаєте подорожі, то тільки змарнуєте час, гроші і зіпсуєте настрій. Запитайте себе: чи насправді я цього хочу? Зрозуміти, чого ти хочеш насправді, – це одне з найважливіших питань взагалі в житті. Ну й далі вже не таке важливе, але необхідне: точно знати, що ви хочете саме в це місце, вибрати комфортний період погоди, мати відповідне спорядження і досвід. Трохи не забув одного з головних пунктів – мати добру компанію. Бути впевненим у людях.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!