Коли в громадському секторі йдуть розмови про те, що заважає нам розвиватись, мені завжди спадають на думку 5П Якова Рогаліна: песимізм, пофігізм, профанація, патерналізм, пасивність. Відповідно громадські активісти закликають населення бути відповідальними, бути оптимістами, бути активістами, не бути байдужими і тд і тп. 20 років закликів з різних сторін поки що не суттєво допомагають. Це означає, що копати, напевно, треба ще глибше.

Мені видається, що ми звертаємось до народу з проханням бути тим, ким він ніколи не був. А якщо був, то забув як це – бути, наприклад, відповідальним. І взагалі, яке ми маємо моральне право вимагати від когось те, що йому не притаманно. Усе це називається культурною агресією. Єдине, що можна в таких випадках зробити, це те, щоб особа самостійно усвідомила, а чому вона є такою як є.

Те саме (самоусвідомлення) слід зробити для цілого народу, в даному випадку як етнічної спільноти. Сподіваюсь у нас достатньо сил, щоб стерпіти правду про себе. Філософська рефлексія власної культури є протверезуючим засобом проти солодкої отрути ідеологічної пропаганди.

Оскільки даний допис стосується мого виступу на Ярмарку інституційного розвитку у Києві, очевидно у Вас виникає питання, а де ж тут йде мова про інституційний розвиток громадянського суспільства? Тому, в подальших розмірковування спробую дати відповідь, зокрема, на такі питання. Чому ми так не любимо писати протоколи? Чому ми самі створюємо правила, а потім їх не дотримуємось? Чому за 20 років незалежності громадський сектор не створив своєї представницької структури? Чому розвіявся соціальний капітал після Майдану? І як усе це пов’язане з попередньовикладеним.

Дозволю собі стверджувати, що причина в специфіці українського індивідуалізму. Фахівці розрізняють два типи індивідуалізму: спільнотний і нормативно-рольовий. Українцям притаманний перший вид – спільнотний. Здається, як все класно для громадянського суспільства. Якщо притаманний спільнотний індивідуалізм, значить є схильність до творення спільнот, громад. Ніби то й так, але насправді не все так добре, як здається. Річ в тому, що для спільнотного індивідуалізму є характерним те, що комунікація обмежена найближчим оточенням і домінує в ній образно-чуттєвий елемент. В свою чергу, це паралізує критичне мислення; відбувається формування самодостатньої особи, яка не потребує абстрактної соціалізації і не сприймає формально-інституційних відносин; стосунки між людьми на рівні індивідуальної психіки ідентифікуються з речовими. Ще далі – “втеча” в неформальні структури. В результаті отримуємо соціум, що складається з безлічі атомізованих мікрогруп. Таким чином сам соціум є великою мікрогрупою.

У той час, як при нормативно-рольовому індивідуалізмі (характерний для європейської та американської психокультури) людина в колективі сприймається як персоніфікована соціальна роль і особа, яка виконує цю роль, для інших значення не має. Відповідно, немає усіх тих негативних наслідків, про які я щойно згадував. Інституціалізація відбувається ніби сама по собі.

Задля справедливості слід сказати, що при нормативно-рольовому індивідуалізмові в групах виникають інші проблеми, які не притаманні для наших малих спільнот. В свою чергу ніби саме про наші спільноти свого часу польський філософ Кемпінський сказав: “Переміщення центру ваги з великих соціальних груп на малі було б найліпшим захистом від небезпеки технічного погляду на людину. Тільки в малій групі людина може зберегти свою індивідуальність, вкусити насолоду від спілкування з іншими членами групи». Але ми ведемо розмову про інституціалізацію. Слід зазначити, що деколи доводиться спостерігати, коли представники нормативно-рольового індивідуалізму, проводячи аналогію зі своїми спільнотами намагаються нас навчити тому, що нам і так притаманно. І навпаки, на те, що для них само собою зрозуміло, не звертають у нас увагу і дивуються чому у нас усе не відбувається так як у них.

Тепер треба дивитись ще глибше, а чому сформувався саме такий тип індивідуалізму. Причина на думку психологів у дистресовому архетипі. Іншими словами – у суспільній свідомості наявні завчені реакції на певні події. Якщо ззовні з’являються певні ознаки розвитку таких подій – дистресовий архетип починає відтворюватись. Такий собі психологічний вірус!

Важливо знати, а якими є чинники, що сформували цей архетип і саме вони запускають його знову і знову. На думку українських вчених О. Донченко і Ю. Романенка, по-перше – це переймання вмираючої культури (Візантія); по-друге – постійні напади, війни; по-третє – постійні зради верхівкою простого народу. Під впливом усього цього і сформувався український індивідуалізм зі стратегією виживань одиниць, а не спільноти. Він відтворює, а не творить, він зосереджується на дрібницях і забуває про стратегію, йому бракує «чоловічого» начала (мати виховує сина для родини, а не для спільноти).

Що робити? В одному з своїх дописів я згадую 7 підходів до розвитку громади. Один з яких – терапевтичний. Саме про нього слід зараз згадати. В щоденній діяльності слід звертати увагу на процедури інституціалізації. Писати протокол засідання керівного органу організації. Затверджувати цей протокол на наступному засіданні цього ж керівного органу. Ця процедура має стати як чищення зубів для людини. Увага має бути зосереджена на масових організаціях – профспілки, наприклад. Або на організаціях, де суб’єктом виступає не окрема особа, а господарство, родина – ОСН, кооперативи тощо. Запровадження формально-нормативних процедур в культуру взаємодії між громадськими організаціями, які в переважній своїй більшості є невеликими неформальними спільнотами.