Андрій БОНДАР: «Світ тепер коливається між “шейком” і “рейвом”»

Андрій Бондар – відомий український поет, есеїст, перекладач. «Галицький кореспондент» говорить з Андрієм про рік, що минув, про культуру, кінець світу, літературу та багато іншого.

– Ти до яких людей належиш: робиш для себе висновки наприкінці дня, тижня, року чи ніколи не озираєшся?

Я озираюся на старий рік завжди із синівською вдячністю. Будь-який рік несе більше позитивів. Життя все одно завжди може бути гіршим, ніж у мене. Я це затямив, коли одного разу потрапив до травматологічного відділення. Всі мої “обломи” здалися дитячими забавками порівняно з реальними проблемами інших людей. Але як людина, позбавлена потреби ділити дні на буденні та святкові, робочі та п’ятницю, я маю трохи іншу візію часу. Зроблене за день або рік не вирішує, за великим рахунком, абсолютно нічого. Важливо, що ти зробив щось. Переклав книжку, написав есей, тобі прийшов вірш, каламбур. І за це треба просто подякувати Богові. І йти далі, поки він дозволяє тобі шлях.

– Тобі не здається, що якраз цей рік був особливий, причому в планетарному масштабі? Є таке відчуття, що гряде щось таке, чого людство ще не переживало? Починаючи з цих усіх протестів і революцій по всій планеті і закінчуючи постійним пресом на свідомість з приводу так званого кінця світу?

“Кінець світу” як ідея завжди був сигналом певної кризи людської свідомості. Цивілізація заходила не раз у глухий кут. А ми, втративши зв’язок із речами та елементарними сутностями й при цьому віддавшись цифровій реальності, просто приречені на життя в перманентному неврозі. Склалося так, що невроз перестав бути відхиленням. Ми тепер у ньому – як риби у воді. Людство спочатку переживало це, як ти кажеш, а в певний момент просто почало жити в неврозі. Тому іншого середовища, крім відчуття “кінця світу”, як на мене, більше не буде. Принаймні в наступні років 20-30. До цього треба приготуватись. Виступи по планеті сигналізують не так про реальне незадоволення людей своїм статус-кво, як про бажання подолати якісь колективні комплекси. Наприклад, неможливість впливати на історію. Тепер люди достатньо впевнені, щоб змінити суспільний лад, однак так само залишаються тет-а-тет зі своїми Едипами та Електрами, в собі, по суті, нічого не змінюючи. Тільки тепер ці Едипи й Електри мають ілюзію того, що вони щось здатні змінити у світі. І змінюють. Вбити символічних батька-матір – тобто зняти Мубарака чи вбити Беназір Бхутто – тепер для них не штука. Тільки хто їм на зміну прийде? Ось питання. Але рух завжди ліпше, ніж безрух. Заради того, щоб відмовитися від старомодної концепції “кінця світу”, я б сказав, що світ тепер коливається між “шейком” і “рейвом”. Насправді, всі ці революції та ламання устроїв лише для того, щоб трохи забутись.

– Все ж попереду – забуття, а не протверезіння і прозріння… Це радісна новина чи навпаки?

А як можна прозріти в суцільному тумані? Можна врятуватися від нього тільки індивідуально. “Люди”, “народи”, “цивілізація” – поняття-фікції. Їх неможливо врятувати. Порятуватись може тільки окрема людина. Тільки та революція насправді щось змінить, протверезить, яка поверне кожному відчуття цієї можливості, потенціалу, назву це так, спасіння. Все інше – окозамилювання. Я кілька днів тому випадково подивився півгодини московського КВНу. Саме таким я уявляю пекло індивідуальної людини. Там усі сміються, але немає жодного смішного жарту. Всі в якихось кретинських масках, в якихось умовностях, домовленостях – тут сміємось, тут плачемо – а насправді всі в суспільних масках. На людських обличчях уже палімпсести з цих масок поробилися. Маска на масці. “Радісна новина” вже раз була дві тисячі літ тому. Просто треба, нарешті, спробувати помислити себе по-іншому. Дістатися до свого нутра. І, як каже Міхалок, перестати бути худобою. Радісна новина? Куди вже радісніше. Прості речі – це завжди радісна новина, зрештою.

– Про прості речі… Ти зараз як? Пишеш, тому що не можеш не писати, чи тому, що це твоя професія? Як фільтруєш те, що робиш? І ще – що тебе “вперло” цього року найсильніше?

В цьому конкретному інтерв’ю, як і взагалі в житті, писанні, в мене є один важливий критерій, така собі вимога до себе – бути чесним. Усе інше має другорядне значення. Але якби я був у всіх випадках чесним, то, мабуть, надбав би собі безліч ворогів. Тому скажу так: намагання не фальшивити завжди входить у конфлікт із природною тактовністю. Ось це і є “життя і творчість” – компроміс між чесністю і тактовністю. Все решта – це пригоди робочої бджоли, яка насправді багато кому нагадує трутня, що весь час проводить у “Фейсбуку”. Я заробляю тим, що вмію робити – різного роду літературною діяльністю. Це моя професія. І я не те, що не можу не писати. Можу не писати. Я просто нічого іншого робити не вмію. Якщо я припиню писати, я просто помру (сміється). А цього року мене “вперла” моя донька. Вона мене вже четвертий рік “впирає”. Ось найкращий наркотик і подія року. Вона ввійшла в такий вік, коли за нею треба записувати. І я іноді собі здаюся штивним, штучним і нецікавим порівняно з нею.

– Дивно було би, якби тобі не подобалась власна донька. Але повернімося до підсумків. Як ти думаєш, в Україні все гаразд з культурою (я тут не маю на увазі дії табачників та іже з ними)?

В Україні зле не так із культурою (текстами, картинами, фільмами), як із кризою свідомості. І для мене особисто “подією року”, що принесла мені певне протверезіння, стало видання роману Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”. З’ясувалося, що в цій старенькій жінці українці сконцентрували всі свої сподівання і надії. Українець виявився не самодостатнім, невпевненим і закомплексованим, а Ліна Костенко зіграла роль образу Матері, від якої всім захотілося отримати рецепт панацеї, антидоту та спасіння. Але Матір не зрадила себе і нагородила їх потужною порцією суто української материнської ласки – кондовим консерватизмом, родовими національними травмами і комплексами. Тобто в Ліні Василівні поєдналися психологічні Бандера і Сталін. За формою, це Сталін – тоталітарна думка, яка не терпить альтернативи та ревізії. За змістом – дещо полегшений патріархальним народництвом варіант Бандери. Мені “пощастило” потрапити в когорту “критиків Костенко”… І цей статус і “кут зору” дозволив мені побачити чимало цікавого в пересічній свідомості людини, яка чекає манни небесної, месії, що відповість на всі питання і визволить із єгипетського полону. Але полон насправді в головах. Тому Ліна Костенко, як ніхто в українській культурі, варта підсумкової розмови. Як символ несамодостатності, замороженості, загальмованості, аутизму української свідомості.

– О! Перепаде тобі на горіхи від доньки пані Ліни знов. А як тобі книжка Юрка Андруховича? Не думаю, що він так болісно зреагує, навіть якщо ти і скажеш щось критичне.

Я не скажу нічого ні критичного, ні схвального про книжку Юрка з двох причин. По-перше, я ще досі цієї книги не читав. По-друге, навіть якби я вже її прочитав, не думаю, що варто було б оприлюднювати якийсь відгук про неї – ні критичний, ні схвальний. Це не потрібно ні мені, ні Юркові.

– Мені здається достойною твоя родинна «корпоративність».

Це не корпоративність, а, як мені здається, звичайна перемога тактовності над чесністю. Але в цій ситуації – цілком виправдана. Я Юркові про свої враження розповім особисто.

– Чому, на твою думку, серед людей, які виробляють культурний продукт (літераторів, музикантів тощо) так мало справжньої радості за якісь прориви та успіхи один одного, адже це тонко організовані, інтелектуальні люди?

А якщо я поясню це традиційною українською “жабою”, відповідь тобі видасться занадто банальною?

– Та ні… Але ж на поверхні лежить розуміння, що «жаба» ні таланту, ні успіху не додає.

Таланту не додає, але по амбіціях лупить. Невже митець чимось відрізняється від простого обивателя? Іноді мені здається, що митець (і український, зокрема) – це обиватель у кубі. Бо якщо обивателю йдеться насправді про заздрість до речей реальних (машина, робота, кар’єра, гроші), то митець завжди заздрить речам нематеріальним. Щось домислює, щось фантазує. Заздрість – це якраз отой “сон розуму, який породжує чудовиськ”, які зжирають зсередини. Хоч, можливо, ми з цією “жабою” трохи перебільшуємо. Ситуація, наскільки я помічаю, трохи виправляється у кращий бік.

– Ну, і на коня… В Голлівуді є такий вислів – “поцілунок в діафрагму”, тобто happy end. От ми поговорили про кінець світу, про віковий консерватизм, про “українську жабу”. Але це все-таки новорічний номер, тому давай свій “поцілунок в діафрагму”, бо редактор мені новорічну премію змінусує.

В Новому році я побажав би читачам “ГК” перестати жити ілюзіями і покладатися тільки на свої душевні сили. Зараз дуже багато розмов про “українську революцію”, яка принесе порятунок. Але українська революція – в широкому розумінні цього поняття – можлива лише тоді, коли люди перестануть повторювати зачовгані мантри і жити минулим. Треба подумати, хоч, може, це прозвучить тривіально, про майбутнє наших дітей і про те, який ми їм залишаємо світ. Найперше, що треба зробити нам, – це, нарешті, поглянути на себе самоіронічно. І тоді все стане набагато легше.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!