У Польщі закривають школи. Щороку кількасот. Від 300 до 500 на рік. Це є великою драмою системи освіти. Але винна в цьому не система. Причиною є величезний демографічний спад і фінансові проблеми місцевого самоврядування. Вже є зле, а має бути ще гірше. Біля 2020 року у Польщі має бути один з найнижчих рівнів народжуваності в Європі. Нічого не поробиш, навіть емігранти з В’єтнаму, Кавказу, Росії, України, Африки та інших місць вибирають класичний і справді багатий Захід. Вони збільшують кількість народжень десь інде.

Попри те Польща є країною, що розвивається. Про це свідчать інвестиції. Щось будується, ремонтується, модернізується. «Будуєте, бо вам дає Євросоюз», – іноді кажуть українці. Так, Євросоюз дає, але не задурно. Практично кожен проект лише дофінансовується Європейським Фондом. Від 20 до 50 відсотків коштів мусить викласти сам виконавець. Скажімо, береться кредит в банку. Хто бере? Місто, громада, фонд або товариство. До того ж процедура є такою, що у більшості інвестиційних проектів спочатку потрібно внести всю вартість, а вже потім розраховуватися і чекати на повернення частини витрат. А процедури розрахунків не є простими. І самі проекти не завжди належно оцінюються. Тому треба чекати. Іноді довго і ще довше. А прибутків тим часом взагалі нема. Так отримуємо кризу. Починаємо економити.

І де економити найпростіше? В освіті.

В селі Мокрому біля Загір’я і Сяноку живуть переважно українці. Село невеличке. Кількадесят осель. Сюди до школи ходять також діти з сусіднього Морохова. Загалом 26 учнів. У нульовому класі, тобто дошкільнят, є додатково ще 9 дітей. 18 дітей вивчають тут українську мову. Вчителів восьмеро. Ця початкова школа має найкращі результати на території Загір’я.

Тим часом з’явилося рішення. Школу потрібно ліквідувати, бо вона надто дорога. З тим, що вона дорога, нема навіть чого сперечатися. Але чи ліквідовувати?

Тоді з’явилася пропозиція урядовців, щоби залишити класи 0-3. В такому разі частина дітей зі старших класів потрапили би до кількох шкіл у інших селах. І тут серед української меншини з’явилося почуття небезпеки. Адже фактично мало би відбутися руйнування дитячого середовища, члени якого відтепер розвивалися би в іншому товаристві, у відриві від природного, рідного середовища.

Під загрозою опиняється єдиний на теренах усіх Бескидів первинний польсько-український національний уклад. Він існував тут до 1947 року і завдяки поверненню українців з виселення, обтяженому численними драмами, склався наново. Це можна назвати «сучасним ославським феноменом». І цей феномен необхідно оберігати.

Це важко, бо у вісімдесятих роках десятки молодих людей виїхали звідси до Канади, а в останні роки – до Англії та Ірландії і до великих міст у Польщі. Ніхто не задумувався про майбутнє цих сіл. Далеко звідси шукали перспектив для себе.

Уряд Польщі і деякі неурядові організації нині популяризують ідею передачі малих шкіл об’єднанням і фундаціям, створеним батьками і вчителями.

У більших містах такий задум може бути дуже прибутковим, оскільки переважно він пов’язаний з додатковою оплатою, яку вносять батьки учнів. Такі оплати коливаються від кількох сотень до кількох тисяч злотих. На селі, очевидно, це неможливе.

Тож залишається тільки освітня субвенція (кошти, призначені на одного учня. Для національної меншини вона у 2,5 разу більша від норми, у малій школі – до 84 учнів).

Кошти на ремонт, опалення й електроенергію переважно треба знаходити самому.

Для місцевої влади передача школи товариству або фундації є омріяною ситуацією.

У Мокрому завирувало. Перший раз за багато років практично кожен мусив зайняти якусь позицію. І українці, і місцеві поляки. Поширилася думка про нищення тутешньої національної меншини, що будуть зневажені їхні права. Однак бюрократична машина вміє дотримуватися закону і вміє виплутатися із конституційних зобов’язань. Справа дійшла до парламентської комісії у справах національних меншин і до Спілки українців у Польщі. Були преса, телебачення і радіо. Але як демократія, то демократія. Ніхто не впливає на рішення місцевої ради. Хоча така рада не обов’язково складається із благородних інтелектуалів.

Вже 12 років я займаюся громадським об’єднанням, ми реалізували кількадесят проектів, скерованих на формування громадянських якостей. Придивляючись до цієї ситуації, стверджую, що брати школу на себе дуже ризиковано, що краще залишитись із навчанням у 0-3 класах у школі, яка фінансується місцевою владою.

Однак тутешні лідери – українці і поляки з Мокрого і Морохова – вирішили взяти справу у свої руки. Відчувають, що не мають іншого виходу, якщо хочуть доброго майбутнього своїй малій батьківщині.

Можливо, всупереч здоровому глузду вирішено створити товариство і перебрати школу. Мало не впродовж одного дня був сформований склад управління. Це серйозне рішення, бо кожен відповідає своїм іменем і майном.

Я навіть собі подумав, що це таке типово… польське. Так кинутись, як у нас кажуть, «з сапою на сонце». Адже можна було зберегти результативний, довготерміновий «чеський» прагматизм. З іншого боку, ця ситуація є певним чином критичною, і якщо громадськість не покаже своїх амбіцій, то може статися, що на них в майбутньому ніхто вже не зважатиме, а люди втратять повагу до самих себе. Залишаться з відчуттям, що вони не зробили всього і найважливішого. Без цього духу у 1980 році не виникла би «Солідарність», а у 1989 люди не взяли би «справи у свої руки». Можливо, саме так твориться новочасне відкрите суспільство? В тому числі над Ославою?

В малому човні в океані. У човні, повному віри.

Богдан СЛУПЧИНСЬКИЙ,
режисер театру CST, Цєшин, Польща,
для «Галицького кореспондента»
Переклав Тарас Прохасько