Недавно зустрів двох знайомих – молодих депутатів. 

– Йдеш на вибори?

– Йду.

– А той і той йде?

– Не знаю.

– Чув, як того вставили?

– Не чув.

Залишився якийсь неприємний осад. Чомусь прийнято вважати, що потрібно всюди виставляти себе і опускати інших. Інших  – вставляти, кидати і опускати – це вже було, це ми вже переживали, це мало свою назву – гопота. Сьогодні просто маємо апгрейд, політичну лайт-версію явища, таке собі гопництво 2.0. І виявляється, саме це чи не основне завдання і заняття представника громади. Насправді важливі питання не вирішуються і блокуються лише з тої причини, що хтось інший – а не ти – може зірвати на цьому політичні дивіденди. І в приципі, «робота» часто зводиться до того, щоб на кожному кроці рвати на собі вишиванку за громаду, і бажано – швидше і завзятіше за інших.

…У 2000 році я працював в організаційному комітеті міжнародної конференції студентської організації AIESEC. Учасники – студенти, представники країн Східної Європи. Запам’ятався єдиний учасник з Грузії. У нього був просто розпач від побаченого:”Як ми від вас відстали. Нашій державі ніколи не наздогнати Україну.” Хлопець реально плакав. Україна 2000-го в у порівнянні з його державою, була для нього недосяжною мрією.

2011-й рік – поїздка в Грузію. Я відчув, щось подібне, як той грузин в 2000-му в Україні, але вже навпаки. Не справа в тому, що вони роблять все правильно в ЖКХ, освіті, податках і т.д. Мене мучило питання: “Як це взагалі можливо?”

Це можливо лише за умови, що корупція зведена до мінімуму, майже до нуля. Але для цього потрібно, щоб “гопникам від політики” суспільство також давало на виборах нуль.