Юрій ДЕРЕВ’ЯНКО: «Вибори-2012 – єдиний і останній шанс змінити країну без бунту і революцій»

Депутата Івано-Франківської обласної ради Юрія Дерев’янка прикарпатці знають передовсім як мецената – засновника «Всеукраїнського благодійного фонду Юрія Дерев’янка». Фонд вже протягом трьох років активно працює в області – чи не щотижня чергова сільська школа отримує нове приладдя, комп’ютери, вікна, парти, ФАПи – медичне обладнання; з’являються спортивні майданчики, ремонтуються громадські приміщення. Розмах благодійницької роботи Фонду викликає в загалу питання й підозри: навіщо це засновнику, звідки гроші, хто взагалі такий цей Дерев’янко і чим він дихає? Нестача інформації компенсується політичним фольклором: «Через поле, через гай ходить хлопчик Помагай», – жартують у місцевих політичних тусовках про депутата-благодійника його не такі щедрі колеги.

В розмові з «ГК» Юрій Дерев’янко розповідає, хто він і звідки, як заробив гроші, навіщо подався в політику і чи є в України шанс на зміни після парламентських виборів.

– Пане Юрію, Ви – політик, якого всі впізнають, але при цьому все ж не знають. Популярний образ мецената – це ж не весь Юрій Дерев’янко. Хотілося б дізнатися більше про ті сторінки Вашої біографії, які невідомі загалу. Скажімо, про період, коли Ви, здається, переважно займалися бізнесом – від початку бурхливих 90-их до середини 2000-их.

Після закінчення школи в Надвірній я одразу спробував вступити в Інститут народного господарства в Києві. Я добре вчився і був дуже впевнений, очевидно, занадто. Математику здав на четвірку – і не пройшов. Повернувся в Надвірну: пішов спочатку працювати у військовий кар’єр у Пасічній, а потім у Надвірнянський відділ статистики кур’єром. Паралельно займався математикою з репетитором. Як досі пам’ятаю, був такий задачник Сканаві для вступників, так-от усі задачі, від початку до кінця, в ньому ми розв’язали, зошитів списав купу… І наступного разу іспит склав на відмінно – вступив на державну форму в Інститут народного господарства, який через рік перейменували на Київський економічний університет, а згодом він став Київським національним економічним університетом імені Вадима Гетьмана. Здобував спеціальність “облік і аудит в промисловості”, на магістерській програмі перевівся на облік і аудит в банках.

Юрій ДЕРЕВ’ЯНКО

Отже, в 1991 році я опинився в Києві: гуртожиток, грошей немає, впливових друзів теж, потрібно якось виживати у великому місті. Родина моя завжди жила досить скромно: батько – інженер, мати – вчителька. Та й, чесно кажучи, гроші ніколи в нас не вважалися якоюсь першорядною цінністю. На харчування, одяг вистачало. Мій батько – затятий спортсмен: плавання, лижі, хокей, футбол, велосипеди, ковзани, походи в гори… – це було моє дитинство. Тобто це було досить повноцінне життя, а гроші – якоюсь умовною категорією. Є чим зайнятися, є що їсти, навчання, спортивні секції, музична школа – і добре. Але потім шкільні роки закінчуються, і ти розумієш, що потрібно ставати на ноги, що є речі, від яких залежить життя, які впливають на нього сильно і безпосередньо.

Словом, я спершу влаштувався в Києві на роботу. Це начебто називалося охороною, але насправді то була робота нічним сторожем в офісі. Ночував, а вранці йшов в університет. І це дало можливість принаймні прохарчуватися.

Поки я студіював на першому курсі, довкола розвалювався Радянський Союз. В економіці почалися дуже цікаві й нові процеси, і всі наші першокурсники почали чимось займатися. Якесь посередництво – щось купити, щось продати… Це був бурхливий початок навіть не бізнесу, а радше якоїсь підприємницької активності, коли ніхто нічого не мав, але всі постійно з чимсь носилися і пробували себе в бізнесі. Хтось цукор продавав, хтось автомобілі, хтось метал. Сьогодні це смішно виглядає, але такі були часи. Зв’язки між підприємствами зруйнувалися, старі керівники дезорієнтовані, перестали ходити радянські рублі, шалена інфляція… Якщо звечора рублі не зумів конвертувати в долари, то до наступного дня втрачав 10-15%.

Вже в кінці першого курсу я заробляв до 100 доларів за місяць, непогані гроші на той час, принаймні виїхав з гуртожитку в орендовану квартиру. А наступного року з однокурсниками ми створили першу нашу компанію і почали не просто якісь куртки чи штани продавати, а щось намагатися робити в якості юридичної особи.

Це був 92-93 рік – ми працювали і вчилися паралельно. Було цікаво, і навіть викладачі до цього ставилися досить лояльно. Вранці навчання, з обіду – в офіс, після офісу – басейн, і так день за днем. Коли закінчував університет в 1996-му, ми вже мали кілька компаній за різними напрямками. Одні займалися торгівлею ліками, інші – поліграфією, треті – торгівлею, зокрема металом. Більшість з тих фірм попрацювали 4-5 років і давно закриті. До сьогодні залишилися тільки «Фарматек» і «Енергокоплект». Потім почалася приватизація: ми купували за допомогою приватизаційних сертифікатів підприємства, потім перепродували.

– Ви коли стали мільйонером?

Ще до 1998 року. А першу тисячу доларів заробив на першому курсі. І в кінці першого курсу, в 1992 році, я придбав свій перший автомобіль – «Москвич 2141». На той час це була добра машина.

Це були роки молодості… Але ми досить швидко дорослішали. Починали розуміти, як приймаються рішення, як рухаються кошти, працюють банки, укладаються угоди, як і хто впливає на процеси. Це світ, до якого більшість людей прямого стосунку не мають. От мої батьки, наприклад, як і всі, ходять на роботу і дуже добре її роблять, але від їхньої роботи не може щось стрибкоподібно змінитися. Але є невелика кількість людей, які насправді організовують роботу, впливають на фінансовий стан країни, економіки в цілому, і від них це залежить в тисячі разів більше, ніж від звичайних людей… Я це зрозумів дуже рано – в 19 років.

На моїх очах радянська модель мінялася на нову, і ніхто ще не розумів, як правильно цю модель використовувати в інтересах країни. І сьогодні, коли дивишся у минуле, як приймалися серйозні рішення про ринки, про виробництво, про імпорт-експорт, як падали великі підприємства, танули, як цукор у воді, – чіткіше розумієш, з яких причин і навіщо це відбувалося.

– Знаєте, є такий анекдот про український капіталізм. Історія українського капіталізму в двох томах. Том перший – «Понти». Том другий – «Кранти». Вам не здається, що він досить точно передає суть ситуації 90-их?

Мені здається, що люди при владі, які в той час мали усі важелі впливу на економіку, були цілком некомпетентні і взагалі не розуміли, що роблять. Це були перші роки молодої незалежної України. Не знаю, чим керівництво було вмотивовані, але я впевнений, що для країни можна було зробити набагато більше, можна було закласти добрий майданчик для розвитку. Країна просто знецінювалася на очах, а вище керівництво нічого не могло вдіяти, аби цей процес зупинити, все було пущено на самоплив. Тому ситуація мусила дійти до якоїсь найнижчої точки, а після цього вже якось потихеньку рухатися в зворотному напрямку.

Так, всі вчилися на своїх помилках. Але коли дивишся, як це робив той-таки Китай, як там зважено ставилися до експериментів, пов’язаних з переходом від однієї системи господарювання до іншої, з перебудовою виробництва, то розумієш, що все могло бути інакше, могло бути менше помилок. В інших же вийшло перебудуватися так, аби не втратити позицій ані в середині країни, ні в світі.

– Що і коли змусило Вас піти в політику? Потреба в «політичному даху»?

Бізнесом і тільки бізнесом я займався до 2006 року. Але коли Ви питаєте про «політичні дахи», скажу так. Маленький бізнес має маленькі проблеми, великий – більші. І на будь-якому рівні ти завжди в ситуації конкуренції, з одного боку, а з іншого боку, є чиновники – більші чи менші – які хочуть повпливати на бізнес. І потрібно знаходити і компроміс з конкурентами, і спосіб захиститися від неадекватних чиновників, які створюють тобі проблеми тільки для того, щоб потім «допомогти» їх вирішити. Це типова практика того часу, яка й сьогодні є. В нашій країні підприємництво потребувало і сьогодні потребує цивілізованого політичного захисту.

Тому логічно, що з’явилася партія, яка своїм пріоритетом оголосила захист бізнесу. У 2005 році нас – певно, молодих і перспективних – запросив до УСПП (Український Союз промисловців і підприємців) Анатолій Кінах. Згодом Союз став Партією промисловців і підприємців. Нам запропонували взяти участь в діяльності ПППУ. Це було напередодні виборів 2006-го. Ми зрозуміли, що від нас вимагається лише матеріальна підтримка проекту і більше практично нічого. Ну, що сказати? Ми свої зобов’язання виконали, як завжди. Чи був це реальний досвід участі в політиці? Ні, не був. Але це дало унікальну можливість побачити, як в політиці приймаються рішення, як діють політичні сили.

У 2006 році ПППУ брала участь у виборах до Верховної Ради у складі «Нашої України». Мене тоді як члена політради партії включили номером 7 від ПППУ, а до списку блоку «НУ» – номером 95. Словом, це був для мене добрий і дорогий досвід (сміється).

– Вартий витрачених грошей?

Я вважаю, що все, що робиться в житті, – до кращого. Рішення я приймав свідомо, і не шкодую. Зрештою, це справді був цінний досвід. Про нього ви не прочитаєте в газетах чи книжках. Я побачив політику зсередини, бачив, як міняються орієнтації…

– Як сталося, що Ви перейшли до «Фронту змін»?

Я взагалі нікуди не переходив. Коли ПППУ з її лідером на чолі вирішили приєднатися до Партії регіонів (2007 рік), я просто припинив членство в партії. Пропозицію приєднатися до Арсенія Петровича я отримав через два роки після тих подій. Це був 2009 рік, «Фронт змін» саме починався як громадський рух.

Важливий момент: ще коли почалися дискусії довкола перспектив ПППУ, я почав усвідомлювати – або бізнес, або політика. Сидіти одночасно на двох стільцях – не вийде, не досягнеш успіху ні там, ні там, хоча в наші країні є багато випадків такого поєднання. Але я вирішив: треба робити вибір. І почав шукати інвесторів та купців для свого бізнесу і потроху з нього виходити.

– Відомо, що Вам належали частки в компаніях «Арт-майстер» і «3-Т», довкола яких в 2009-2010 роках після перевірки КРУ спалахнув гучний скандал. Ви їх також продали?

Ці компанії я засновував, але повністю з них вийшов ще в 2005 році. Продав частку, компанії отримали нових власників, у них свої плани. Про ці скандали я також читав вже в інтернеті. Сьогодні я розумію, що насправді треба було тоді робити: або спростовувати, або до суду подавати, або показувати журналістам об’єктивну картину… Але я взагалі був далекий від того, що це може мати не дуже добрі наслідки, і не вважав за потрібне реагувати, особливо враховуючи, що це були публікації в інтернеті.

Я сьогодні готовий продемонструвати документи, які доводять, що я давно і повністю вийшов з тієї компанії і не маю жодного до неї відношення. Я попросив юристів, щоб вони листом звернулися до засобів масової інформації, які тоді про це писали, з проханням оприлюднити мою позицію. Хоч це було й давно, але, бачу, напередодні виборів інтерес до цього питання загострюється. Я вже з цим зіткнувся на прикладі місцевого видання «Поклик нації». Тобто якщо потрібно – я можу журналістам надати усю інформацію.

– І коли Ви повністю вийшли з бізнесу?

До 2008 року, і треба сказати, що якби це сталося в 2008 чи 2009 році, результат продажу активів і компаній був би на порядок нижчий. Словом, я вийшов із ситуації дуже вдало. До того ж у мене вивільнилося багато часу, зокрема й для того, щоб зробити щось для рідного міста. І ми зробили перший крок – побудували два футбольних майданчики.

Це було ще до створення Фонду. З мене всі сміялися, правда, спочатку. Я тоді зрозумів, що це зовсім інша діяльність… От ми начебто зробили цілком нормальну справу – відкрили майданчики, а одразу питають – чому, навіщо? До того я ніколи не давав ніяких коментарів, інтерв’ю.

Хотілося зацікавити однодумців до спільної роботи. Вирішили зареєструвати для цього Фонд. Ми зареєстрували Всеукраїнський благодійний фонд – аби не мати обмежень у діяльності за територією і у роботі з різними компаніями. Пішли в одну, другу, третю школу, і багато директорів, деякі з яких знали мене ще малим, питали: “А від якої ви партії? А навіщо це вам?” І я відчув, що ми втручаємося в таку особливу сферу – дуже політично наелектризовану. Бо будь-яка дія, яку ти не те що зробити пропонуєш, а просто обговорити, викликає стільки питань і підозр… Але мені це було цікаво і хотілося спробувати.

– Якщо не секрет, який річний бюджет Вашого благодійного фонду? Чи є у Вас партнери, які беруть на себе частину витрат?

Якогось фіксованого річного кошторису немає. Перший рік діяльності Фонду його фінансував я сам. Це було приблизно 1 млн грн. То був важкий і важливий для мене рік. Я своїм друзям-скептикам хотів довести, що цей Фонд може працювати. На другий рік і третій моя частка складає до 40-50% у витратах Фонду.

Залучити кошти інших людей важко: всі до тебе ставляться з підозрою, коли ти починаєш розповідати про Фонд, його мету, напрямки роботи… Це не працює. Навіть серед друзів не завжди спрацьовує. Але коли приходиш і кажеш: от є такий населений пункт, там така проблема, ми можемо її вирішити, нехай навіть якщо ти там ніколи в житті не будеш… Більшість моїх друзів, колишніх однокурсників сьогодні – це самодостатні люди, мають компанії, банки. І коли ми зустрічаємося, обмінюємося, наприклад, враженнями від відпочинку, я кажу: два дні вашого відпочинку – це 10 нових дощок для класних кімнат, в яких дошкам вже по 50 років… От це інколи спрацьовує (сміється).

Тобто я апелюю до таких речей, які – глибше чи ближче до поверхні – але в кожної людини десь є. Можете – допоможіть, ні – я все одно це роблю і буду цим займатися. Звичайно, я звертаюся передовсім до своїх друзів і колег.

Крім того, останнім часом на рівні 20-25% коштів інколи долучає сама громада. Таких випадків стає все більше, а ще рік-два тому цього взагалі не було.

Я розумію, що чимало з того, що ми сьогодні робимо, мала б робити держава. Але час так швидко минає, дивишся – дитині сьогодні рочок, а там п’ять, шість, сім, вже школу закінчує, а все довкола залишається, як було.

Я давно усвідомив: усе потрібно робити максимально вчасно. Щось не зробив – минулося, назад не повернеш.

– Здається, перший іменний благодійний фонд на Прикарпатті створили саме Ви. А сьогодні напередодні виборів вони ростуть, як гриби. Що б Ви відповіли на закиди, що вся ця благодійність – лише інвестиція в депутатський мандат, виборча технологія?

Ми довго думали, як назвати Фонд. Щоб і патетично надто не було, і не банально, і не популістично. Але в кожному разі було ясно: завжди буде питання – а хто за цим стоїть? Тому я вирішив назвати Фонд своїм іменем: так одразу зрозуміло, хто за цим стоїть, стає простіше і легше.

Ми зареєстрували Фонд в кінці 2009 року, якраз тривала президентська кампанія. І вже тоді почалися питання – яка партія, на кого працюють? Я одразу кажу: давайте тему партій – вбік. Хто б вам не подобався – “Свобода”, “Батьківщина, “Фронт змін” чи комуністи, ми своє робимо і політику не чіпаємо. Потім почалися вибори до місцевих рад. І тоді знову: ага, ну тепер ясно, навіщо Фонд, Дерев’янко піде в депутати…

Але повірте, в мене не було мети ані очолити місто Надвірну, ані отримати мандат депутата обласної ради. Друзі кажуть – ні, треба йти на вибори. Я запропонував: тоді йдемо усі, бо одинак мало що може зробити в Раді. Тобто якщо пробуємо, що таке вибори по-справжньому, то йдемо разом.

На всі питання в контексті виборів про Фонд я казав друзям: давайте не будемо витрачати час на пояснення чи виправдання. Почекаємо завершення виборів. Вибори закінчилися – Фонд продовжував роботу і не має наміру закритися в кінці 2012 року.

Більше того, Володимиру Грабовецькому (він юрист, був моїм партнером в деяких бізнесах), коли переконав його долучитися до благодійності, я сказав: Володю, ти можеш займатися благодійністю, можеш у будь-який момент припинити, але якщо тільки вирішиш піти і в політику, то зупинитися з благодійністю вже не маєш права. Інакше це тобі тільки нашкодить, це буде сприйматися як технологія, як маніпуляція виборцями.

– І це правда. Подивимося на це з погляду обивателя: Ви витрачаєте мільйони гривень на рік. Зарплата народного депутата – 20 тис. грн. на місяць, всього 1,2 млн. грн. за 5 років. Питання: як будете відбивати витрати?

Ви не розумієте. Тут немає ніякого бізнесу і не можна бізнесово підходити до речей, які пов’язані лише з бажанням чи небажанням людини щось робити. Так думати – це початок кінця: це означає зруйнувати власну психіку і взагалі бути якимось повністю викривленим.

– Навіщо Ви йдете у Верховну Раду? Благодійність і подарунки – це добре, але яку ідеологію, які цінності Ви збираєтеся пропонувати своїм виборцям?

Я мав щастя десь з 1994 року бути в різних країнах – і в Європі, і в Азії, і в Африці. Коли займаєшся бізнесом, дивишся, як в інших країнах працює економіка, одразу порівнюєш. З 1995 року по 2012 рік був час для змін і росту. Але сумно бачити, що країни, які ще в 1995 році були відсталими, просунулись далеко вперед, а ми тупцюємо на місці. Це перше. Друге. Роки летять дуже швидко, минуть ще 10-15 років, а чи просунемося ми вперед? Куди ведуть країну люди, які при владі? У мене в самого маленькі діти, чи отримають вони через 15 років кращу країну, ніж свого часу отримали ми?

У мене от немає відчуття, що ми рухаємося в правильному напрямку. І головне, що незрозуміло: а чому ми не можемо, що, цього люди не хочуть? Та ніби всі хочуть! Але ми чомусь не розвиваємося. Що цьому заважає? Можливо, справа у цінностях? Чому в найближчих сусідів вдалося, а в нас ні?

Я є реалістом і добре розумію, що проходження до парламенту однієї чи кількох людей з подібними думками погоди не зробить. Але якщо до Ради прийде певна критична маса людей, які мають світогляд, спрямований до нормальних, європейських цінностей, а не до якихось викривлених, законсервованих, радянських, з вадами і комплексами радянської системи, шанс на розвиток з’явиться. Ніхто за нас нічого не зробить.

– Ви знайомі з Арсенієм Яценюком особисто?

Звичайно.

– Кажуть, він інколи буває в Надвірній неофіційно.

Жодного разу не був. В мене в Надвірній живуть мама і батько. Будиночок досить маленький. Я точно не запрошував, і наскільки знаю, друзі також. Навіть коли були місцеві вибори, я просив Арсенія Петровича не приїжджати взагалі в Надвірну. Тому що навіть в його оточенні є дуже багато скептиків, які мають свої погляди стосовно добрих справ.

Якщо політик хоче отримати довіру людей, він повинен добитися цього самостійно.

– Очікується, що проти мажоритарників від опозиції будуть дуже серйозно боротися адмінресурсом. Як готуєтеся протистояти? Чи відчуваєте якусь увагу, наприклад, з боку прокуратури до себе?

Викликів до прокуратури не маю. Справ порушених немає і не було. А загалом, думаю, що тиск буде з різних боків. Спрогнозувати це важко, але якщо говорити про ризики, то підстав для того, щоб будь-які правоохоронні органи могли мене особисто тримати на гачку за якісь там правопорушення, сто відсотків немає жодних. Втім, це ще нічого не гарантує.

– От недавно на три дні було затримано одного підприємця, і депутатська комісія з питань малого і середнього бізнесу, до складу якої Ви входите, виступила на його захист. Як Ви взагалі оцінюєте ефективність цієї комісії в сьогоднішніх умовах?

Реальних важелів впливу одна комісія не має, єдині інструменти – публічність і розгляд питання в політичній площині. Ми можемо лише оприлюднити інформацію і свою оцінку події. Інколи це також ефективно.

– Як оцінюєте обласну раду? Вона справляється зі своїми завданнями, на Вашу думку?

Обласна рада займається тим, чим повинна займатися згідно з чинним законодавством. Умовно можна поділити її роботу на два блоки питань – політичний і господарський. Що стосується першого, то представники більшості в облраді – “Батьківщина”, “Свобода”, “Фронт змін”, “Наша Україна”, “Удар” та інші – висловлюються з усіх питань, які стосуються інтересів України як держави. І це правильно, бо є проблеми, про які сьогодні не скажуть ні в Києві, ні тим більше в Донецьку чи Луганську. А Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська обласні ради дають альтернативну до владної точку зору.

– Інколи нарікають, що наша обласна рада аж надто заполітизована.

Якщо ми вважаємо, що депутат обласної ради – це вже політик, то не може ж бути політик без політики.

З іншого боку, що стосується другого блоку питань – господарських, пов’язаних з головним кошторисом області, соціально-економічним розвитком, то тут роль обласної ради досить умовна й обмежена. Важелі економічного управління областю знаходяться в адміністрації.

І як Ви вважаєте як депутат, наскільки добре цими важелями керує керівництво області, зокрема особисто голова ОДА Михайло Вишиванюк?

Знаєте, губернатор вирішує господарські завдання, які він просто не може не вирішувати, інакше в області вже був би інший очільник. Але він є частиною діючої виконавчої влади, яка має політичні завдання, і ми вже незабаром побачимо, куди передусім спрямуються основні бюджетні ресурси, в які райони, в які округи. Чи не в ті, де буде стояти завдання провести кандидатів від влади?

– Кандидат від влади, очевидно, буде на кожному виборчому окрузі в області.

Треба зважити реальні шанси влади в різних округах. Навряд чи можливо буде провести представників від партії влади по всіх округах, тому що навіть фінансового забезпечення не вистачить. І тому, я думаю, що будуть визначені пріоритетні, де у влади більше шансів. Побачимо.

Але в цілому як депутат мушу сказати, що адміністрація на депутатські звернення реагує. Наскільки якісно? В більшості випадків неякісно. Здебільшого це банальні відписки, тобто питання не вирішуються. Може, це такий стиль…

– Зараз тривають об’єднавчі процеси опозиції. Зокрема, обговорюється і розподіл мажоритарних округів. От недавно у Фейсбуці бачив фото, де Ви, Олександр Шевченко і Микола Палійчук такі щасливі, наче поділили території. То поділили чи ні?

По-перше, я ще не можу сказати, що визначився з округом. Ще невідомо, які будуть округи. Остаточне рішення, так чи інакше, прийматиме з’їзд партії. Якщо говорити гіпотетично, де в того чи іншого потенційного кандидата можуть бути вищі шанси, то це, звісно, можна прогнозувати.

А щодо Палійчука і Шевченка – я бачив фотографію: ми обговорювали наш спільний аполітичний проект – Міжнародний Фестиваль Футболу, який ми страшенно хочемо реалізувати. От нас і сфотографували за цим заняттям.

А щодо округів – у житті все може бути, можливо, що всі троє будемо на одному окрузі, можливо, в різних. Я не знаю, час покаже.

– Як розвивається ситуація з фальшивими листами від Тимошенко, в яких вона нібито висловлює Вам свою підтримку? У Вас з’явилися версії, хто їх поширює?

Коли я давав прес-конференції з приводу цієї фальшивки, вже з’явилася інша. Я бачив – там якийсь гороскоп та інші дурниці. Давайте подивимось: кому це вигідно?

– Ну а як Вам шкодить, наприклад, що Тимошенко нібито написала за Вас листа?

Неправда завжди шкодить. І не має значення, яка вона на смак, – солодка чи ні. Бо рано чи пізно все виявиться. Я тут виріс, це моя батьківщина, і мені не потрібно «прикрашати» себе такими фальшивками, домальовувати те, чого немає. Тому я вважаю, що такі «листи» – це пряма шкода мені особисто. А по-друге, це спроба посварити “Фронт змін” з «Батьківщиною».

Зрозуміло, що процес об’єднання дуже непростий і делікатний, і в цей час з’являються такі провокації невипадково. Ми зверталися в правоохоронні органи: встановіть осіб, які поширюють фальшивки. Але ніхто нічого не бачить.

– Як політик, як кандидат в депутати, як громадянин – Ви чого сподіваєтеся від парламентських виборів? Вважаєте їх шансом на зміни в країні?

Я переконаний, що ці вибори можуть стати відправною точкою для змін і розвитку країни на наступних 10-15 років.

Що стосується майбутніх учасників виборчих перегонів, то вони беруть на себе велику відповідальність. Бо навіть якщо вони стануть депутатами, цього ще мало. Після обрання навряд чи в їхньому політичному житті почнеться світла смуга. От згадайте 2002 рік: скільки депутатів було обрано від опозиції і яку натомість сформували більшість. Мабуть, існували засоби впливу, які дали змогу це зробити.

Тому сьогодні влада намагається зробити усе, щоб опозиція не отримала більшість мандатів у парламенті. Якщо ж все-таки отримає, включаться інші механізми, щоб відновити перевагу. Тому переможцям легше, ніж під час виборчої кампанії, не стане.

Для того, щоб країна почала рухатися в напрямку, який підтримує більшість українців, потрібні неймовірні зусилля. Але реально це можна зробити в еволюційний, а не революційний спосіб от тільки зараз – у 2012 році. Якщо не помилитися. Якщо обранці, які отримають кредит довіри, зуміють ще й гідно його відстояти. Це єдиний реальний шанс змінити розвиток країни без революцій і бунту. Інакше можна довести ситуацію до вибуху. І невідомо, чи буде цей вибух керованим і що настане після нього.

Розмовляв Сергій БОРИС

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!

15 thoughts on “Юрій ДЕРЕВ’ЯНКО: «Вибори-2012 – єдиний і останній шанс змінити країну без бунту і революцій»

  1. Надоїв цей деревянко. Рекламує свою благодійність по ТБ, в газетах, в інтернеті. Цей фонд  являється його черговим бізнесом, дивідендами від якого буде пропуск в Верховну Раду. Звичайно, якщо пощастить… Краще б не пощастило!!!

  2. Нормальний дядько. Кого це він дістав? Може, спитайте в учителів чи медиків у сільських фапах, чи він їх дістав? Щось я думаю, ті, кого він так дістав, небагато в своєму житті іншим допомогли. А те, що він рекламує фонд, це якраз нормально.

  3. На превеликий жаль це не меценатсьтво а лишень частинка наших податків які подають у вигляді “ПОДАЧКИ” як благодійність. Гра на “затурканого” вчителя, лікаря, селянина який радіє заміненому вікну або новому телевізору. Одним словом звичайний “ЛОХОТРОН”!!!!!

  4. НЕ ПАТЕТИЧНО,НЕ БАНАЛЬНО,НЕ ПОПУЛІСТИЧНО,А дуже скромно,просто-своїм малесеньким ІМЕНЕМ!А про решту донорів знати не обовязкоио,вони ще скромнійші.

  5. І що? Кажіть щось нового, навіщо давати тупі старі коментарі.

    Це нікому вже нецікаво.

    Це весь компромат? 🙂

  6. Створіть фонд свого імені і працюйте, чому ж заздрити?

    На когось показувати завжди легше

  7. А чия вина в цьому? Чинної влади.

    Значить потрібні реформи, а значить потрібна нова влада.

    Яці ще питання?

  8. Та тільки не треба тут втирати, що у фонді його кровні гроші. Як би це було так, то він би давно вже ходив без штанів. А роздавати подачки заради піару, це головне хобі українських претендентів у депутати. А ви не будьте дурні, подачки беріть, але голосуйте за того, хто щось дійсно зможе зробити для вас.

  9. Давайте включимо логіку: яка головна ціль створення подібних фондів? Невже допомога нужденним!? Звичайно ні. Головна мета дорватися до влади! А компютери в школи, гречка, цукор, соцiальні магазини і т.п.- просто один з засобів (как говорится: цель оправдивает средства).  Хто хоче допомогти по справжньому, від душі, той робить це тихо і не випендрюється. А основна проблема в тому, що українці ведуться на це. Тому що ЛОХИ!  Так давайте не будемо лохами!!!

  10. Благодійний фонд дарує машини швидкої допомоги!!!! А де державні кошти на ці машини???

    Правильно, переведені у так званий благодійний фонд  і подаровані лікарні…

    Ура!!!!!!! Хай живе ДЕРЕВЯНКО він наш спаситель за наші украдені у нас гроші.

    🙁

  11. а ніхто не “втирає” як сказано, що гроші всі власні. Але як варіант пропоную зробити хоч щось подібне самому, а потім коментувати…

  12. Мабуть Свобода сильно заздрить його успіху, що так старається до будь-чого. Це нормально

  13. Причому тут Свобода, я до неї не маю ніякого відношення. Просто надоїло що нас УКРАЇНЦІВ мають за “бидло”

    уже 20 років  купують за подачки перед виборами. А у мене діти ростуть, і я б хотів щоб вони жили у нормальні

    державі а не в суцільній брехні і корупції.

    “НЕ ПАТЕТИЧНО,НЕ БАНАЛЬНО,НЕ ПОПУЛІСТИЧНО, А дуже скромно,просто-своїм малесеньким ІМЕНЕМ! А про решту донорів знати не обовязкоио,вони ще скромнійші”, після таких слів “ЦИХ ЛЮДЕЙ- ДОНОРІВ” треба за образ ставити але так щоб ті образи були у ТЮРМІ, там їхе місце, а їхні гроші вернути з ОФШОРНИХ ЗОН в УКРАЇНУ тоді нам і донорів не траба буде.

     Чи може я неправду кажу????

    Я ще раз наголошую що я звичайний УКРАЇНЕЦЬ і до ніякої партії не відношуся, і на превилике щастя нас ще дуже багато і не поретворите ви нас у СІРУ МАСУ (РАБІВ)  для обслуговування  “решти донорів” .

     

  14. Прочитав і здивувався як Деревянко узагальнено відповідає і не має чіткості, а ще більше здивувався що він був під Кінахом. Жодна слова про сім’ю немає. В майбутньому виглядатиме, що за подарунки купив собі депутатство, пане Юрію. Якось не природньо…

Comments are closed.