Євро-2012 і підміна понять

  •  

    Купив собі телевізор! Як на мене, великий – 50 дюймів, систем лед. Для моєї сім’ї це серйозна інвестиція. Хоча, якщо задуматися, то і не дуже знаю, у що саме я інвестую.

    Держава інвестувала у дороги, стадіони, в «інфраструктуру», як про це кажуть на ТБ. Я добре знаю, що вона заінвестувала, бо відчуваю це кожного дня, їздячи цими дорогами і сягаючи до щораз порожнішої кишені.

     

    А у засобах масової інформації буря. Як завжди. Як не Тимошенко і Янукович, то Барак Обома або англійські таблоїди. Постійне питання: бойкотувати це Євро чи ні? А якщо так, то конкретно що або кого?

    Щоденно можна дізнатися чимало різних жахливих новин: в Україні масово вбивають псів; поляки, згідно з англійськими медіа, – це суцільні антисеміти і бандити, що бушують на стадіонах і поза ними; росіяни зроблять парад на своє Свято Росії, 12 червня, у Варшаві (хоч небагато з них знає, що мають якесь свято саме того дня).

    Єврокомісари до України не поїдуть, бо там править поганий Янукович і його кенти. А у Варшаві на радіо телефонують слухачі, що вони хочуть у Польщі такого закону, як в Україні, щоби тим «негідникам з всіляких компаній і міністерств, які понакрадали, нашахрували, добряче всипати по дупі». Щоби вони не могли прикриватися «політичною» відповідальністю.   

    Можливо, це якимось чином, на якийсь момент було би справедливо? Але в такому разі кожних чотири роки у нас були б десятки процесів помсти і щораз більше нових покараних. Ясна річ, «політичних в’язнів».

    А тим часом нас безперервно інформують про те, що Польща – на тлі Європи – чудово справується. Ми є таким собі «зеленим островом» із невпинним економічним ростом.

    Я почав задумуватися, чи часом не мешкаю десь за кордоном, бо щось цього невпинного росту взагалі не відчуваю. Тобто відчуваю, але не ріст.

    Вчора я знову був у лікаря. Очевидно, не задарма. Все тривало 10 хвилин. За пораду приватна клініка отримала від мене 60 євро. Я заробляю 450.

    У лікарні, в яку я потрапив після травми коліна, черговий лікар таємничо попередив мене: “Лиш не приходьте сюди  на операцію (безплатну), бо можна залишитися із ногою, яка не згинається”.

    В такій ситуації ті гроші, які я тепер заплатив, – то ніщо супроти перспективи цілого життя з ногою, яка не буде згинатися.

    У лікарні я попросив про УЗД і магнітний резонанс. Але лікарі вирішили, що мені цього непотрібно. Досить рентгенівського знімка. Діагнозу мені не поставили.

    Я випросив документ – скерування лікаря-спеціаліста. І після чотирьох місяців очікування у черзі мені зробили магнітний резонанс (безплатно!). Від часу моєї травми минув майже рік.

    Тепер я чекаю на операцію коліна, ходжу, граю спектаклі з розірваною зв’язкою і тріщиною чашечки. Попереду ще півтора року очікування у черзі на процедуру у приватній клініці, за яку заплатить мій «зелений острів». Може, якось дотягну?

    Але не подумайте собі, що я так над собою бідкаюся – адже іншим ще гірше – тож бідкаюся так, загалом.

    Багато років я думав, що наш «успіх» береться із якогось виробництва, з експорту, з науки. Ну, що є якісь заводи, що ми щось порядне виробляємо, видобуваємо з-під землі і т.д. Дуже помилявся, бо наш віце-прем’єр сказав, що успіх викликаний нашим споживанням. Тобто ми багато купуємо і комфортно живемо. Це приносить державі реальні прибутки у вигляді податків. А як перестанемо купувати, то буде катастрофа.

  • Те, що у нас люди більше не працюють, а «узаконюються» і «роблять бізнес», мене вже не дивує. Але те, що успіх може виникати із нашого безперервного бажання споживати, – то для мене щось нове.

    А де ж тоді якісь традиційні господарність, ощадність, стриманість? Хто не купує, той гине? Справді, я є невиправним гуманістом.

    Я сиджу і вдивляюся у мій великий телевізор на 100 герц. Сиджу і споживаю його. Властиво, не сиджу, а лежу, бо сьогодні знову погано став на хвору ногу, і мене болить.  Дається важко. Я знову посилив «зелений острів» своїм атавістичним бажанням пожирати усе гарне. Картинка в цьому телевізорі якась така паперова. Ніби хтось повирізав фігурки і приклеїв їх на тло. Думаю, що в цьому році ми знову нікуди не поїдемо у відпустку, адже цей телевізор куплений у кредит. Може, хоча би в Україну? Бо дешевше? На кілька днів до Франківська… Гм.  

    Виглядаю через вікно. Покручений світ підмінених понять. Архітектуру замінено на вульгарні пастельні брили. Екологію і охорону природи на пластикову естетику – знаки, таблички, безперервне стриження газонів. Рефлексію на консуменцію. Працю на залагодження справ. Культуру на шоу-бізнес. Релігію на політику і бізнес. Почуття і емоції на тренінг, правильність, стиль і релакс.

    Все гарне і відкрите. І так мало з цієї відкритості виникає… Добре, хай буде, що я  маруджу.

    Тим часом трибуни наших стадіонів заповнять польські вболівальники. Десятки тисяч. Але не ті, про яких пишуть англійці, а споживачі. Боже, це ж самі стоматологи, юристи, вищі керівники, хірурги, гінекологи, менеджери, військові, бізнесмени… з пластиковими сурмами. Боже! А хто ж буде вболівати по-справжньому?

    І тоді я пошлю свій новий телевізор! А моє зболіле коліно каже мені, що це також і моє Євро і «Ще не вмерла Польща»!

     

    Богуслав СЛУПЧИНСЬКИЙ,

    режисер, драматург, керівник театру „CST” ( Цєшин, Польща);

    спеціально для «ГК»

     

     

     

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!