Ярослав Думанський: «Титули та досягнення у минулому, а люди, які їх здобували, нікому не потрібні»

За кількістю нагород та трофеїв, здобутих за час блискучої клубної кар’єри і виступів за збірну Радянського Союзу, перевершити видатного півзахисника київського «Динамо», львівських «Карпат», харківського «Металіста» та місцевого «Прикарпаття» Ярослава Думанського не може жоден з прикарпатських футболістів ось уже чверть століття. В ексклюзивному інтерв’ю «ГК» легендарний гравець пригадує свій футбольний шлях, знайомство з Марадоною, роботу з Лобановським, а також ділиться враженнями від Євро-2012.

 

На фото: Ярослав Думанський з кубком переможців чемпіонату Європи (1978 р.)

– Ярославе Мирославовичу, поділіться своїми враженнями від чемпіонату Європи з футболу, який зараз проходить в Україні та Польщі.

Євро-2012 – знаменна подія для України. Незважаючи на песимістичні настрої більшості і українців, і європейців, на щастя, нам вдалося впоратися з організацією континентальної першості. Вболівальники з Європи дуже задоволені атмосферою і гостинністю, яку побачили і відчули в нашій країні. Тому вважаю, що свято футболу – чемпіонат Європи – безумовно, вдалося. Стосовно перебігу самого турніру, на сьогоднішній день я би виділив дві команди – Німеччину і Францію. Ці дві збірні вважаю фаворитами першості. Натомість іспанці ще не показали свого потенціалу. Особисто мені дуже до вподоби гра німецької команди. Яке покоління б у них не виступало, в цілому, гра там побудована на дотриманні дисципліни та виконанні усіх настанов тренера. В цьому плані збірна Німеччини переважає всіх конкурентів.

– А що скажете про гру збірної України?
В перших двох турах ми побачили наче абсолютно різні команди. Відверто кажучи, я не впізнав нашу збірну у матчі з французами: наші гравці вийшли на поле, як приречені. Це неможливо пояснити, адже в складі немає юних чи недосвідчених виконавців, усі пройшли, як то кажуть, Крим і Рим. Практично не було боротьби, віддачі, агресії, яка мала місце у грі проти Швеції.

– Багато хто пов’язує невдалий виступ нашої команди із тим, що грати довелося в Донецьку, називаючи його стадіон нефартовим…
Доля правди, мабуть, є в цьому. Ви знаєте, футболісти – народ забобонний. На мою думку, краще би збірна України провела хоча б один матч у Львові, адже там ми ще жодного разу не програли, навіть з тими ж німцями на відкритті «Львів Арени» – 3:3.

– Як оціните роботу тренера національної команди Олега Блохіна?
Як не прикро, але в нас, на жаль, іншої кандидатури на посаду головного тренера збірної України я не бачив і не бачу. Але Олег Володимирович – вимогливий наставник, який ставить дуже високі завдання і перед командою, і перед собою.

– Свого часу Ви грали пліч-о-пліч з Олегом Блохіним у київському «Динамо» впродовж чотирьох сезонів. Які спогади залишив той період кар’єри? 
У «Динамо» я виступав під керівництвом видатного Валерія Васильовича Лобановського, в якого все будувалося на повному і безперечному дотриманні ігрової дисципліни. Все, що ти мав зробити на полі, було розписано від «а» до «я». Мені довелося виступати у багатьох командах та збірних, але такої ґрунтовної підготовки до матчу, як у Лобановського, я не бачив більше у жодного тренера. У більшості команд гравці збираються у день матчу, за три години до гри, тренер оголошує склад і дає установку – це стандарт. У Валерія Васильовича все було зовсім по-іншому. Ігровий день розпочинався з зарядки, розминки, після чого зранку він викликав гравців на індивідуальні бесіди, на три-чотири хвилини кожного. Після обіду він збирав в себе окремо гравців по ігрових позиціях: захисники і воротар, півзахист і напад. А вже безпосередньо перед самою грою давав установку. Тобто кожен з гравців мав своє чітке завдання на полі, не зрозуміти яке було неможливо. Мабуть, тому «Динамо» у 80-ті роки показувало такі вагомі результати в чемпіонаті СРСР. 

– Конкуренція в динамівському складі на той час була великою?
Дуже сильна конкуренція, причому на кожній ігровій позиції. На моє місце в півзахисті претендували, скажімо, такі гравці, як Михайличенко, Яремчук, Яковенко, які були дещо молодшими за віком, але досить перспективними.

– Чи можете назвати період виступів за «Динамо» найкращим у своїй ігровій кар’єрі?
Так складалося, що практично кожен клуб, за який я виступав, залишив приємні спогади. Розпочинав свої виступи в івано-франківському «Спартаку» (1976 рік – ред.), будучи учнем 10-го класу. В команді тоді грали 27-30-річні виконавці, тож було в кого навчитися і набиратися досвіду. Того ж року, вигравши Спартакіаду школярів СРСР, перейшов до дубля львівських «Карпат». На той час клуб грав у Вищій лізі, тож я з великою приємністю згадую цей період. Адже саме у Львові я відбувся як професійний гравець. Щодо київського «Динамо», то за титулами і здобутками (чемпіон та володар Кубка СРСР – ред.) сезони 1981-1984 років можна вважати найкращими у моїй ігровій кар’єрі.

– До зіркового складу киян Вас запросив особисто Валерій Лобановський?
То була така собі детективна історія. Мене запрошували до «Динамо», але я не дуже хотів. На той час я вже практично був гравцем одеського «Чорноморця». Втім, так склалися обставини, що змушений був перебратися до столиці. Незважаючи на те, що чемпіонат СРСР-81 вже розпочався, мені одразу вдалося закріпитися в основному складі. Щоправда, у своєму першому матчі за столичний клуб мене замінили після першого тайму: не виконав деякі установки Лобановського. Тоді з цим було конкретно: раз-два не виконав вказівки тренера – йдеш відпочивати на лаву запасних. Валерій Васильович казав: «Головне – виконуйте те, що маєте виконувати, а якщо залишаться сили – можете імпровізувати». Але, відверто, обсяг роботи на полі під час матчів був такий, що на імпровізацію не вистачало сил.


На фото: Ярослав Думанський і Франц Беккенбауер відкривають юнацький турнір у Монте-Карло (1977 р.)

– Якщо пригадати Ваші виступи за збірні СРСР, які найпам’ятніші чемпіонати чи турніри Ви б відзначили?
У 1977 році ми грали на юнацькому чемпіонаті Європи у Бельгії, поступившись господарям турніру у чвертьфіналі за пенальті, одне з яких не забив і я (посміхається). Наступного року, знову ж таки, на чемпіонаті Європи у Польщі наша юнацька збірна обіграла у фіналі Югославію. 1979 рік став особисто для мене дуже пам’ятним. На чемпіонаті світу, що проходив у Японії, вдалося вибороти «срібло» вже у складі молодіжної збірної СРСР (до 21 року). У фіналі ми поступилися Аргентині і славному Марадоні – 1:2. Натомість у 1980 році перемогли вже на молодіжному чемпіонаті Європи, перегравши збірну ГДР за сумою двох матчів, за що я одержав звання майстра спорту міжнародного класу. Хоча і до того я тричі виконував цей норматив. Але нагородили тільки у 1980 році. До слова, у тому ж році виступав ще й за олімпійську збірну СРСР.

Кажуть, що під час молодіжного чемпіонату світу-1979 Ви затоваришували з Марадоною. Як це сталося?
Знаєте, Марадона виявився дуже приємним і доброзичливим хлопцем. Взагалі, футболісти на полі – суперники, а поза ним – товариші. З Дієго Армандо ми познайомилися безпосередньо після завершення світової першості, під час нагородження. Він одержав «Золоту бутсу» як найкращий гравець, а мені дали золотий годинник фірми «Сейко» як автору найшвидшого голу турніру у грі проти Парагваю – за 1 хвилину 12 секунд від початку матчу. До слова, під час вшанування призерів чемпіонату світу ми з аргентинцями жартома обмінялися паперами: хто скільки одержав преміальних. За друге місце нам належало 2200 доларів, якби виграли – отримали б по 5000. Аргентинцям за перемогу у фіналі пообіцяли півмільйона доларів. Як же вони здивувалися нашим 2200 доларам, перепитавши, чи ми не забули дописати кілька нулів (сміється). Особисто Марадона так і не повірив, що за такі гроші можна грати. 

– Другу половину своєї кар’єри Ви провели у декількох клубах, серед яких були московське «Динамо», харківський «Металіст» та місцеве «Прикарпаття». Як поверталися до рідного Івано-Франківська?
За московське «Динамо» я провів тільки один офіційний матч – на заваді стали дві важкі травми: спершу – перелом руки, який відправив мене в лазарет на три місяці, потім, у товариському матчі проти своїх колишніх одноклубників, провідний захисник київського «Динамо» Сергій Кузнєцов примудрився зламати мені ногу. Відтак ігровий сезон-1985 фактично випав з кар’єри. Натомість за «Металіст» я відіграв 26 матчів, а тоді вирішив повернутися додому після дванадцяти років мандрівок по світу. Бо паралельно з клубною кар’єрою я ще й виступав за юніорську, юнацьку, молодіжну, олімпійську збірні СРСР. Доводилося переїжджати з однієї бази на іншу, з одного літака на другий. Саме тому вирішив повернутися до Івано-Франківська, де в 1987 році підібрався дуже непоганий склад «Прикарпаття». Як на мене, після складу «Спартака» зразка 1975 року то був не менш потужний колектив. Для тих, хто цікавиться футболом, мабуть, не варто представляти братів Юрченків, Турянського, Дебенка, Мельника, Мельничука, Савку, Ватаманюка та інших місцевих виконавців. Таким складом ми здобули “бронзу” Першої союзної ліги! Але на заваді нашим подальшим успіхам, як не дивно, став головний тренер Стрєльцов, який, як на мене, вів дещо не ту політику у клубі. Тож два наступні сезони, які стали завершальними для мене, вийшли далеко не такими вдалими.

– На Вашу думку, те, що зараз відбувається з прикарпатським футболом, – закономірність чи тимчасовий спад?
Мені дуже боляче спостерігати за тим, що відбувається нині з нашим футболом, а саме з «Енергетиком» та «Прикарпаттям». Як то кажуть, надія вмирає останньою, тому дуже хотілося б, щоб ті славні футбольні традиції, які має Івано-Франківщина, все ж таки відродилися. Так, є моменти злетів і падінь – останнє якраз і переживає наш футбол. До того ж, тепер все перейшло на комерційний лад – все впирається у гроші. І від цього нікуди зараз не подінешся.

– А як зараз живе майстер спорту міжнародного класу Ярослав Думанський? Чи допомагає держава таким уславленим спортсменам?
Я не знаю, хто Вам підказав зі мною поспілкуватися, якби «Галицький кореспондент» мене не помітив, мабуть, ніхто про мене і далі не згадував би. Титули та досягнення у далекому минулому, а люди, які їх здобували, практично нікому не потрібні. Єдине, що зараз у Краєзнавчому музеї проходить експозиція, присвячена історії прикарпатського футболу, де розміщено і мої стенди з нагородами. Якщо комусь буде цікаво, особисто запрошую переглянути.


Розмовляв Андрій МЕНІВ


Довідка
ДУМАНСЬКИЙ Ярослав Мирославович
Народився 4 серпня 1959 в Станіславі (Івано-Франківську).
Ігрова позиція: півзахисник.
Виступав за команди:
1976 р. «Спартак» (Ів.-Фр.) – 1 матч (0 голів);
1977-1981 рр. «Карпати» (Львів) – 102 (13);
1981-1984 рр. «Динамо» (Київ) – 60 (4);
1985 р. «Динамо» (Москва) – 1 (0);
1986 р. «Металіст» (Харків) – 26 (0);
1987-1990 рр. «Прикарпаття» (Ів.-Фр.) – 145 (32).
Командні трофеї:
бронзовий призер юніорського чемпіонату Європи (1977), переможець юніорського чемпіонату Європи (1978), срібний призер молодіжного чемпіонату світу (1979), переможець Першої ліги чемпіонату СРСР (1979), переможець молодіжного чемпіонату Європи (1980), чемпіон СРСР (1981), срібний призер чемпіонату СРСР (1982), володар Кубка СРСР (1982).
Індивідуальні досягнення:
майстер спорту (1978), майстер спорту міжнародного класу (1980).

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!