У вівторок, 3 липня, Верховна Рада України ощасливила українців другим читанням проекту Закону України «Про засади державної мовної політики». Якщо цю, з дозволу сказати, «науково-публіцистичну працю» одного дня підпише президент, ми прокинемося в іншій країні. Не впевнений, що зможу назвати її своєю.

Про деукраїнізацію України і перспективу розколу держави, якою загрожує  «мовний» закон, сказано й написано вже чимало правильних слів. Але як юрист, я б хотів звернути увагу на ще одну міну, замасковану в цьому «шедеврі» законотворчості. Цю міну автори проекту підклали під одну з ключових опор, на якій тримається державна влада. Маю на увазі і без того розхитану гілку влади – судову. Йдеться про статтю 14, присвячену мові судочинства в Україні.

Перше речення статті застережень не викликає. Воно заспокійливо обіцяє, що судочинство в Україні у цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах здійснюється державною мовою. Це цілком відповідає нормам Конституції, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та чинному процесуальному законодавству держави.

Однак, як полюбляють казати англійці, диявол ховається в дрібницях. І ці дрібниці фактично скасовують начебто гарантований у першому реченні статус української.

Лейтмотивом законопроекту в цілому та його ст. 14 зокрема є теза, зміст якої зводиться до того, що у межах певної території держави, на якій поширена певна регіональна мова (мови) (підтекст – російська!), така мова набуває статусу офіційної.

Більш того, статтею опосередковано передбачено, що при здійсненні судочинства така мова (підтекст – російська!) матиме там перевагу над державною мовою. Чому?

А тому, що, по-перше, володіння регіональною мовою на відповідній території при прийнятті закону стане обов’язковою умовою при доборі кандидатів на посаду професійного судді.

По-друге, у межах такої території допускатиметься подача до суду письмових процесуальних документів (а це позовні заяви, апеляційні, касаційні скарги, клопотання, заяви тощо) з перекладом, у разі необхідності, на державну мову (підтекст – такої необхідності не буде).

По-третє, судові документи вручатимуться особам, які беруть участь у справі, державною мовою або в перекладі їх рідною мовою чи іншою мовою, якою вони володіють (оскільки вжито сполучник «або», то цілком очевидно, що судові документи майже ніколи не будуть надаватися українською мовою).

Хочу наголосити, що такий підхід грубо суперечить чинному на сьогодні Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відповідно до ст. 12 цього закону, судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. У судах поряд з державною (а не «або», тобто фактично «замість»), можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин.

Плутанина в документообігу, яка неминуче виникне в судочинстві, якщо «мовний» закон таки ухвалять, призведе до різночитань, різнотлумачень і загрожуватиме паралічем судової системи в цілому.

Крім того, вимога володіння суддями й канцелярськими працівниками суду регіональними мовами стане серйозним фінансовим тягарем для бюджету. Уявіть собі ситуацію. Візьмемо навіть не російськомовний Схід чи Крим, а західні Чернівецьку та Закарпатську області. Згідно з законопроектом, у цих регіонах можуть бути запроваджені регіональні мови – румунська й угорська відповідно. Отже, судді повинні володіти румунською чи угорською мовою в належному обсязі, щоб вести судовий процес, помічники – щоб готувати судові рішення, секретарі – щоб вести протоколи судових засідань тощо.

Це означає, що або сьогоднішнім служителям Феміди треба проходити мовні курси – а це витрати державного бюджету, або треба призначати на посади лише тих осіб, які б відповідали мовним критеріям, що потягне за собою масові звільнення – а це хаос і, знову ж таки, витрати бюджету для допомоги у зв’язку з безробіттям. А тепер припустимо, що рішення місцевого суду румунською мовою буде оскаржуватись в касаційному порядку. Це, до речі, звичайна річ у юридичній практиці. То виходить, що суд касаційної інстанції повинен мати в своєму штаті сотні сертифікованих перекладачів-поліглотів! Де їх взяти? За які кошти навчити? 

І нарешті: у свідомості правників українська мова – це, перш за все, спосіб реалізації думки і волі законодавця. Оскільки судочинство в Україні здійснювалось державною мовою, то юристи-практики в судових процесах оперували нормами законодавства, термінами, ораторськими прийомами виключно українською мовою. А такі знання і вміння набуваються впродовж багатьох років.

Але ж хіба автори мовного «шедевра» цим переймаються? Втім, звісно, переймаються, якщо дестабілізація й провокування хаосу в країні і є їхньою головною метою.

 

Андрій РОМАНЧУК,

депутат Івано-Франківської обласної ради, керуючий партнер юридичної компанії Moris Group