«Гич-оркестр» зі Львова делікатно грає екстравагантну музику, співає пісні несправедливо призабутих поетів, як-от Тичина та Сосюра, творить композиції на лірику Мар’яна Пирога й активно переосмислює народну творчість. Він шанує традицію, але при цьому його музика народжується у радості експерименту. В «Оркестрі» грають вісім хлопців, які своїми інструментами й голосом дарують щастя слухачам тут і тепер. Зрештою, саме слово «гич» – це вигук радості і захоплення.

Вже незабаром ви зможете почути «Гич-оркестр» на фестивалі «АртПоле», що відбудеться в Унежі 12-16 липня. Участь у розмові з «ГК» беруть усі учасники оркестру.

– Як на мене, «Гич-оркестр» досить сильно вирізняється на львівській сцені. В чому ви самі бачите свою «фішку»?

Гурт виник як музична розвага серед друзів. Це був повний експеримент в музичному плані, дослідження невідомого. Ми працювали на репетиціях досить вільно, це були пустощі від щирого серця, і тепер самі здивовані від результату. Зараз ми кажемо про себе, що наша творчість народилася у радості експерименту.

Складно говорити про себе, свою відмінність. Ми не обмежуємо себе рамками якогось одного стилю. Для нас важлива свобода в музичному виборі. Ми відпускаємо музику і дозволяємо, щоб вона нас вела. Такий собі ф’южн, кожен учасник якого має власні смаки, але в творчому процесі це все зливається в єдиний музпродукт – художню цілісність, яку ми називаємо «гич».

–   Крім свободи вибору в музичному плані, що ви собі поставили за мету? В чому ваша стратегія?

Ми трішки простіше ставимося до проекту в плані реалізації. Все поки що відбувається досить природно. Так само стратегію бачимо не як чітко продуманий продюсерський план, це, скоріше, мрія, яку творимо власними силами. І важливо – стараємося один одному допомагати втілювати художню цілісність у різних проявах. Мета, хоч це, може, занадто пафосно звучить, – пропагувати українську пісню і музику як таку, вдосконалюватись через музику, йти до спільного єдиного «гич» як просвітлення. Для нас важливо зберегти своє братерство, нести пісню людям і пізнавати себе. Набуватися з людьми і дарувати радість,  щоб знову набуватися і дарувати… і так до безкінечності. Звичайно, непогано було б для популяризації української пісні зробити світове турне чи записати україномовний альбом на студії “Abbey road”. Вийти у світ з українською піснею. Ми ж бавимося декоративною лексикою, наприклад, стилізуючи під французьку мову… І всі впізнають: це – Франція. Хочеться, щоб інші нації так само впізнавали і полюбили мелодику нашої мови. В Україні теж – підтримувати один одного від Сходу до Заходу у власній спроможності.

– Наскільки я розумію, ви були учасниками різних проектів, як-от Остап Костюк – лідер формації «Бай». Як даєте собі раду в плані міжособистісних стосунків? «Гич-оркестр» – це як збірна чи все-таки клубна команда, якщо вживати актуальні зараз футбольні терміни?

Національна збірна (посміхається).

Так, дійсно, кожен з нас має ще численні проекти, і не тільки музичні. Кожен навіть ставиться до цього по-різному. Але це як з дітьми: якщо ти маєш, наприклад, двох чи більше, ти ж не можеш любити когось більше чи менше. Це твоє рідне. «Гич» додає, а не відбирає. Важливо, що це для всіх пріоритет, а не тимчасове явище. Кожен по-різному живе, але раду даємо. «Гич» – це трохи більше для нас, ніж музичний проект, це братерство. Ми дружимо сім’ями, вміємо разом і працювати, і відпочивати.

– У вашій музиці відчувається славнозвісний львівський кабаретовий присмак, який місто дбайливо культивує. Що це – данина стилю, розрахунок, самоусвідомлення?

Є самобутній дух міста, який пронизує і нас в тому числі. Є чим надихатися. Кабаре – це лише один з інгредієнтів цього смакового букету.

– Назвіть решту інгредієнтів.

Мештрульдек, скрип трамваїв, що своїми звуками нагадує радіогич, “кава-цигарки-кіно”, блаженна однорука Славка біля Преображенки, що співає, як Дженіс Джоплін, 42-га камера на Лонцького, Вірменка, сейшн, шпацер, Кайзервальд, зпшияздем, пшидурек, квіти Погулянки, робот Саллєр, Етноклуб набутків… Але насправді не тільки Львів – ще й карпатські складники: Віпче, Федьо, цапіна, ґяґя і кьокя, кандовіта, не рви сцеплєній!, нічьонезапомало і інші… інші: р’єндеш’єн, пурлєдансе, дерпуґліш…

– Суміш міської культури і прадавніх кореневих впливів – наскільки вона є життєвою і, скажемо так, трендотвірною?

На всі сто. Якби був конкурс сумішей, то ця би отримала гран-прі. Як із суміші життєвих потоків людина творить свій шлях, так музика творить співзвуччя із суміші звуків. Ми шануємо різні музичні традиції, добре, що є чим надихатися. Але зрозуміло, що внука без діда нема. “І сходяться тут грози в небі сивім, що сиве не від старості – від щастя”, як співається у нашій пісні.

– В чому, на вашу думку, полягає феномен інтересу молоді до кореневої музики? Етнофестивалі, які ростуть, як гриби, велика кількість нових груп, які цікавляться фольком, – це що, спротив теперішній ситуації в культурі чи ознака часу?

Насправді, не можемо відповідати в цілому за фольк-рух. Тим більше, що в Україні це дуже розмита публіка: від сільських лимарів чи громадських діячів, які дотепер спекулюють на “відродженні” України, до людей, що дійсно кохаються в автентичній музиці чи етно-ф’южн-проектах. Думаємо, що насправді інтерес молоді до кореневої музики був постійно. Так, наприклад, блюз є народною музикою. Ще в 60-ті роки відбулися такі фестивалі, які всі наслідують дотепер. Питання масовості, розкрученості в мас-медіа – дійсно ознака часу. Скоріше, хочеться сказати, що навіть замало фестивалів, які консолідують творче середовище, ідеї та особистостей довкола них. Бо питання любителя кореневої музики – це в наш час уже вибір, а не спонтанне слідування.

– Ну й на коня: в чому полягає делікатність і в чому екстравагантність «Гич-оркестру»?

Дякуємо за це питання, бо воно влучає якраз у серцевину мистецьких завдань «Гича». Баланс між цими опозиціями – це те, чого ми прагнемо. Екстравагантність – те, що притаманне духу творчості, коли твоє вираження ширше, ніж течія, тренд. Зараз так багато стильових кордонів, рамок звичного. І так бракує чуда ідеї. Ми не граємо панк як музичний стиль, але його скептична філософія і вільнодумство нам дуже близьке. З іншого берега – делікатність як відповідальність за вчинок, за те, що йде від тебе. Делікатність музиканта в грі – концентрація і чутливість водночас. Як каже гуцульський майстер Михайло Тафійчук, “треба так жити, щоб світ здивувати”. Зрозуміло, що він говорить не про якийсь епатаж, досить поставити наголос не на “світ”, а на «диво». Життя, мистецтво – як диво. А «Гич» – з’ява, вигук радості від дива.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ