Тут ліси беруть тебе в таку щільну облогу, що з’являється відчуття, ніби нічого, крім них, і немає. 

Стіни лісу обабіч убитої дороги в Костопільському районі Рівненщини остаточно непроникними робить завіса холодного осіннього дощу. Попереду – села Великий Мидськ і Великий Стидин, назви яких, певно, натякають на якесь славне минуле, але дійсність безжально іронічна – населення «великих» сіл, відповідно, шість і дев’ять сотень осіб. І кажуть, там ще не ніколи не бачили народних депутатів.

Це партизанські краї. Тут також діяли загони УПА – поруч Волинь. І здається, що, попри зміну режимів і держав, для звичайних поліщуків з часів повстанців змінилося насправді не так і багато. Так, сьогодні не стріляють, але можливість придбати в магазині кока-колу мало вплинула на основу життєвого укладу. Партизанка давно в минулому, а люди рятуються, як півстоліття тому, – трохи лісу спартизанять, трішки худоби є, молоко, картопля. Ще цього року тутешній нарід дякує Богу, бо в лісах добре вродили малина і афини, а у вересні почалися, як вони кажуть, великі гриби. На ягоді інколи щастить заробити по 300-400 гривень за день, відповідно, за сезон – до 15 тисяч гривень, які родини розподіляють на весь рік. Села в цей час просто порожніють: хто може ходити, всі йдуть до лісу.

Підняти тут господарку без підтримки держави неможливо – кислі болотисті ґрунти потребують вапнування й меліорації, тваринництво вимагає урядових дотацій. Але яка там підтримка, якої держави? Мешканці партизанського краю добре знають, що в часи окупації, щоб вижити, вони можуть покладатися лише на себе.

За кілька днів вирушив до кордону з Білоруссю – також Полісся, але Житомирська область. З Києва туди веде колишня військова бетонка стратегічного значення, якою в разі потреби могли перекидатися танки на підтримку соціалістичних держав Східної Європи. Зараз це справді добротна автотраса. В народі її досі називають «варшавкою». На ділянці біля Коростеня дорогу ремонтують, тож вирішив об’їхати через Іванків, перетнувши шмат Чорнобильської зони. Минаємо селище Полісся – за останніми постами ДАІ починається пустка в центрі України. Порожні знищені села, жодних людей і машин, дорожні знаки час від часу попереджають про диких звірів на дорозі. Відчуття, наче опинився в тривожному, недоброму сні.

Виринаєш у реальність в Овручі, але веселіше не стає. Місто слави червоних партизанів виглядає, наче після рейду загонів генерала НКВС, командира партизанського з’єднання Сабурова, іменем якого тут досі називається вулиця. Після війни у місті дислокувалася 20-та танкова дивізія і Овруч перетворився на додаток до військової частини. Життя крутилося довкола пралень, пекарень, казарм, культурні потреби задовольняв музей танкової дивізії і пам’ятник Сабурову. Сьогодні сквер з монументом занедбаний, мідні літери з постаменту й стелли з картою рейдів сабурівців давно вкрадено на брухт, музей перетворено на кічевий торговий центр, де продають жіночу білизну. Приміщення й територія військової частини також приватизовані. Звісно, що звичайні військовослужбовці жодної вигоди від оборудок з майном не отримали.

Тому, хоча в місті мешкає чимало відставників, комуністи і їхній мажоритарник  тут особливих шансів не мають. Шістдесятирічні й сімдесятирічні дядьки показують мені поламані лавки в парку, розповідають зі сльозами на очах, що з музею кудись щезли ордени й навіть бойовий прапор дивізії, і обіцяють ні за що не голосувати за Пєтю Симоненка.

З Овруча в Олевськ ми приїхали десь о сьомій вечора. Вже смеркало, а на дорогах біля містечка зустрічаємо цілі колони лісовозів, завантажених сосновим кругляком. Місцеві кажуть, що їх не буває вдень, тільки на ніч показуються. Подібно з мармуром і гранітом, якими багате Полісся. Масштабність цих нічних караванів свідчить про високий чиновницький дах.

Від влади, що відверто поводиться як окупаційна адміністрація, тут не сподіваються вже нічого. До опозиційних гасел і обіцянок змін на краще ставляться стримано. Жодних романтичних надій тут не плекають давно.

Нащадки партизанів розуміють, що треба піти на дільниці й проголосувати, бо це єдина диверсія, яку вони можуть сьогодні вчинити проти окупаційного режиму. Поки їх ще пускають до лісу по афини, малину і гриби…

Роман Ткач,

народний депутат України